Боря і відерце, яке не хотіло ділитися

[[РОЗДІЛ 1: ЧЕРВОНЕ ВІДЕРЦЕ]] Одного теплого ранку Боря прокинувся дуже бадьорий. Він навіть не просто прокинувся, а майже підскочив у ліжечку, бо згадав: сьогодні вони з мамою підуть на дитячий майданчик. Боря швидко знайшов свої найважливіші речі: червоне відерце, синю лопатку, жовту машинку і маленькі грабельки. Грабельки були такі серйозні, ніби кожного ранку ходили на роботу в пісочницю. — Мамо, беремо все! — сказав Боря. — Бо раптом там треба буде будувати великий-превеликий замок?

Мама усміхнулася. — Якщо замок великий-превеликий, тоді, мабуть, знадобляться і друзі. Боря задумався. Друзі — це добре. Але відерце було його. Лопатка теж його. Машинка взагалі найулюбленіша. Вона вміла їхати по піску так, ніби перевозила дуже важливі камінці на дуже важливу будову. — А друзі можуть просто дивитися, — вирішив Боря.

Мама нічого не сказала. Тільки поклала в сумку пляшечку води, серветки і той самий маленький перекус, який зазвичай зникав швидше, ніж Боря встигав сказати: «Я тільки понюхаю». [[РОЗДІЛ 2: ПІСОЧНИЦЯ І ВЕЛИКИЙ ПЛАН]] На майданчику було весело. Гойдалки тихенько скрипіли, гірка блищала на сонці, а в пісочниці вже сиділи діти. Боря одразу зайняв місце біля краю пісочниці й почав будувати замок. Спочатку він насипав пісок у відерце. Потім перевернув його. Потім постукав лопаткою зверху.

Тук-тук-тук. Вийшла башта. — Ого! — сказав Боря сам собі. — Це не просто башта. Це башта для короля Пісочного Печива. Поруч підійшла дівчинка з рожевою панамкою. — Можна я візьму твою лопатку? Я зроблю доріжку до замку. Боря міцно притис лопатку до себе. — Ні. Вона моя. Дівчинка трохи засмутилася, але нічого не сказала. Вона взяла паличку і почала малювати доріжку паличкою. Потім підійшов хлопчик у зелених сандаликах. — А можна машинку? Я привезу камінці.

Боря швидко поставив машинку собі за спину. — Ні. Це моя найшвидша машина. Вона не їздить у чужі руки. Машинка, звісно, нічого не відповіла. Але якби могла, можливо, сказала б: «Я взагалі-то машина, мені хочеться їздити». [[РОЗДІЛ 3: ЗАМОК, ЯКОМУ СТАЛО НУДНО]] Боря продовжував будувати. Він зробив ще одну башту. Потім ще одну. Потім рів навколо замку. Але щось було не так.

Замок був гарний, але дуже тихий. Доріжка паличкою вийшла кривенька. Камінців біля замку майже не було. А машинка стояла за Бориним спиною і нікого не возила. Боря подивився на інших дітей. Дівчинка у рожевій панамці разом з хлопчиком у зелених сандаликах будували маленький міст. Вони сміялися, бо міст постійно падав. — Ой, він знову сів! — сміялася дівчинка. — Це не міст, це ледачий міст! — сказав хлопчик.

Боря теж хотів засміятися, але трохи не встиг. Йому стало цікаво, як це — будувати разом. Він узяв свою машинку і підкотив її ближче. — Моя машина може привезти камінці, — сказав Боря. Хлопчик подивився на нього. — А можна мені її покатати? Боря знову хотів сказати «ні». Це слово вже майже вискочило з рота, як маленький стрибунчик. Але Боря зупинився. Він згадав свій тихий замок. — Можна, — сказав Боря. — Але обережно. Вона перевозить дуже важливі камінці.

— Добре, — серйозно кивнув хлопчик. — Я водій важливих камінців. І машинка поїхала. Вона їхала по піску, підстрибувала на грудочках і привозила камінці до замку. Дівчинка взяла лопатку, яку Боря теж дозволив потримати, і зробила широку доріжку. Замок одразу став не просто замком. Він став справжнім містом. [[РОЗДІЛ 4: КОЛИ ДІЛИШСЯ, ГРА РОСТЕ]] Тепер у Бориного замку була дорога, міст, гараж для машинки і навіть маленька ямка, яку діти назвали «озером для жабки, яка ще не прийшла».

— Дивись, як стало красиво! — сказала мама. Боря подивився. І справді, стало красиво. Сам він такого не придумав би. — Це тому, що я дав лопатку? — запитав Боря. — І тому, що ви почали грати разом, — сказала мама. — Коли ділишся, іграшка не зникає. Вона просто допомагає зробити гру більшою. Боря перевірив. Лопатка була на місці. Машинка теж. Відерце нікуди не втекло. Навіть грабельки лежали поруч і виглядали так, ніби пишалися своєю пісочною кар’єрою. Борі стало приємно.

Він узяв відерце і сказав: — Хто хоче зробити ще одну башту? — Я! — сказала дівчинка. — І я! — сказав хлопчик. Вони зробили башту разом. Вона вийшла трохи крива, зате дуже весела. Боря сказав, що це спеціальна башта, яка махає сонечку. [[РОЗДІЛ 5: ЧУЖИЙ СИНІЙ ЕКСКАВАТОР]] Потім Боря побачив у іншого хлопчика синій екскаватор. Екскаватор був великий, з ковшем, який рухався вгору і вниз. Боря аж присів від захоплення. — Ого! — сказав він. — Це ж справжній копач! Він підійшов до хлопчика.

— Можна мені погратися твоїм екскаватором? Хлопчик притис екскаватор до себе. — Ні. Він мій. Боря завмер. Йому стало неприємно. Усередині ніби маленька хмаринка надулася і сказала: «Ну от! Я ж ділився, а він не ділиться!» Боря насупився. — Але я давав свою машинку, — сказав він. Хлопчик промовчав і почав копати далі. Боря вже хотів образитися по-справжньому. Може, навіть трохи гримнути лопаткою по піску. Але мама тихенько покликала його. — Борю, ходи на хвилинку. Боря підійшов.

— Він не дає, — сказав Боря. — А я давав. — Так буває, — сказала мама. — Ти вже вчишся ділитися. А хтось інший, можливо, ще не навчився. Йому теж треба час. — Але мені дуже хочеться екскаватор. — Я розумію. Можна попросити ще раз пізніше. Можна запропонувати обмін. А можна знайти іншу цікаву гру. Боря подивився на синій екскаватор. Він все ще був чудовий. Але хмаринка всередині стала трохи меншою. [[РОЗДІЛ 6: ОБМІН, ЯКИЙ МАЙЖЕ ВДАВСЯ]] Боря повернувся до хлопчика з екскаватором.

— А хочеш, я дам тобі свою машинку, а ти мені на трошки екскаватор? Хлопчик подумав. Потім похитав головою. — Ні. Я ще сам хочу. Боря глибоко вдихнув. Так робила мама, коли в магазині раптом відкривалася тільки одна каса, а черга була довга-довга. — Добре, — сказав Боря. — Тоді, може, потім. І він пішов назад до свого замку. Дівчинка в рожевій панамці запитала: — Він не дав? — Не дав, — сказав Боря. — Він ще вчиться. — Як ми всі, — дуже серйозно сказала дівчинка.

Хлопчик у зелених сандаликах кивнув. — Я теж колись не давав нічого. Навіть листочок. Хоча листочок був не мій, а дерева. Боря засміявся. Йому стало легше. Вони вирішили зробити свій екскаватор із відерця. Відерце стало кабіною. Лопатка стала ковшем. Грабельки стали дуже важливою кнопкою, яка, за словами Борі, вмикала режим «копати швидко, але не засипати мамині кросівки». Мама почула це й уважно подивилася на свої кросівки. [[РОЗДІЛ 7: ВЕЛИКА СПІЛЬНА БУДОВА]]

Діти почали будувати ще більший пісочний майданчик. Там була дорога для машинки, гараж, міст, озеро для жабки, башта для сонечка і ціла гора для уявного дракончика. Дракончик був добрий. Він не лякав дітей, а тільки дмухав на гарячий чай, щоб той швидше охолов. Боря давав свою лопатку по черзі. Спочатку дівчинці. Потім хлопчику. Потім знову брав сам. — Тільки не забирай з рук, — нагадала мама. — Краще скажи: «Коли дограєш, дай, будь ласка, мені». Боря спробував.

— Коли дограєш, дай, будь ласка, мені. І це спрацювало. Лопатку повернули. Боря здивувався. — Мамо, слова працюють! — Часто працюють, — усміхнулася мама. — Особливо якщо говорити спокійно. Тут до них підійшов той самий хлопчик із синім екскаватором. Він постояв поруч, подивився на великий замок, дорогу, міст і озеро. — А можна мені з вами? — тихо запитав він. Боря подивився на нього. Потім на екскаватор. Потім знову на хлопчика. — Можна, — сказав Боря. — У нас тут велика будова.

Хлопчик обережно поставив синій екскаватор біля дороги. — Можеш трохи покопати, — сказав він Борі. — Тільки обережно. Боря взяв екскаватор так ніжно, ніби це був не екскаватор, а сонний хом’ячок у касці. — Дякую, — сказав він. Екскаватор копав чудово. Але найдивніше було не це. Найдивніше було те, що Боря вже не сердився. Він зрозумів: хлопчику просто треба було трохи більше часу. [[РОЗДІЛ 8: ВІДЕРЦЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ]]

Коли настав час іти додому, Боря зібрав свої іграшки. Червоне відерце було трохи в піску. Лопатка теж. Машинка мала на колесах пісочні сліди, ніби побувала у великій подорожі. — Ну що, як тобі сьогодні гра? — запитала мама. Боря подумав. — Спочатку я не хотів ділитися. Бо думав, що мої іграшки стануть не мої. — А потім? — А потім вони все одно були мої. Просто з ними гралися ще діти. І замок став більший. Мама кивнула. — Саме так. Боря ще трохи подумав.

— А якщо хтось не дає свою іграшку, можна не сердитися. Можна попросити пізніше. Або зробити екскаватор із відерця. — Дуже мудро, — сказала мама. — І ще треба берегти мамині кросівки, — додав Боря. — Це, мабуть, найважливіша частина, — серйозно сказала мама. Боря засміявся і міцно притис до себе червоне відерце. Того вечора, коли він лягав спати, йому наснився великий пісочний замок. У замку була дорога, міст, озеро для жабки і гараж для машинки. А біля воріт стояло червоне відерце.

Воно вже не боялося ділитися. Бо знало: коли ділишся, гра не стає меншою. Вона стає більшою, веселішою і трохи пісочнішою.