Чому Сонце і Місяць живуть на небі

Давно-давно, коли світ був ще молодий, Сонце і Місяць жили не на небі, а на землі. У них був теплий круглий дім. Уранці Сонце відчиняло віконця, і все навколо ставало світлим. Увечері Місяць запалював м’яке срібне сяйво, і звірята спокійно засинали. Сонце було веселе й тепле. Місяць був тихий і лагідний. Вони любили гостей, чай із солодкими плодами і довгі розмови біля дверей.

Найкращим другом Сонця і Місяця була Вода. Вода жила далеко — у річках, озерах і великому синьому морі. Вона любила дзюрчати, плескатися і співати: хлюп-хлюп, шурх-шурх. Сонце часто приходило до Води в гості. — Добрий день, Водо! — казало Сонце. — Добрий день, теплий друже! — відповідала Вода. Місяць теж любив дивитися, як Вода тихенько блищить уночі.

Одного дня Сонце сказало: — Водо, ти завжди приймаєш нас у себе. Приходь тепер до нашого дому. Вода м’яко захвилювалася. — Я б із радістю, — сказала вона. — Але я приходжу не сама. Зі мною рибки, черепашки, крабики, мушлі, маленькі хвильки і велика родина струмочків. Місяць уважно слухав. — Тоді нам треба підготувати великий дім, — сказав він. Сонце кивнуло. — Ми зробимо місця більше.

Сонце і Місяць почали готуватися. Вони відчинили широкі двері. Посунули лавки ближче до стін. Поставили великі миски з плодами. Повісили яскраві тканини біля вікон. — Тепер місця багато! — раділо Сонце. — А може, ще трохи більше? — тихо запитав Місяць. Сонце подивилося навколо. — Ти маєш рацію. Для доброї гості й великої родини треба ще більше місця. І вони відчинили навіть задні двері.

Наступного ранку здалеку почувся тихий спів: — Хлюп-хлюп, шурх-шурх... Це йшла Вода. Спочатку до дому зайшов маленький струмочок. Він весело пробіг біля порога. Потім припливли срібні рибки. Потім припливла поважна черепаха. За нею прибігли крабики, мушлі й прозорі хвильки. — Ласкаво просимо! — сказало Сонце. — Як у вас тепло, — усміхнулася Вода.

Води ставало більше. Вона лагідно заповнила підлогу. Потім піднялася до ніжок лавки. Потім торкнулася кошика з плодами. Рибки плавали повільно й чемно. Черепаха дивилася на все з цікавістю. Крабики тихенько стукали лапками: цок-цок. Сонце засміялося: — Яка велика в тебе родина, Водо! — Так, — відповіла Вода. — Я ж попереджала. Місяць подивився на Сонце. — Добре, що ми відчинили двері.

Та Вода все прибувала. Вона піднялася вище й вище. Скоро Сонце і Місяць сиділи вже на лавці. — Чи можна ще трохи зайти? — запитала Вода. Сонце було гостинне. — Заходьте, заходьте. Вода піднялася до столу. Рибки пропливли повз чашки. Маленька хвилька покотила солодкий плід, і він весело поплив, мов човник. Місяць тихо засміявся. — Наш дім став схожий на озеро.

Вода піднялася ще вище. Сонце і Місяць забралися на дах свого дому. Там було сухо, світло й спокійно. — Друзі, чи вам зручно? — запитала Вода знизу. — Так! — відповіло Сонце. — Тільки ти справді дуже велика гостя. — І дуже гарна, — додав Місяць. Вода засміялася м’якими хвильками. Але її родина все ще прибувала: далекі річки, озерця, струмки й морські хвилі.

Сонце і Місяць подивилися вгору. Над ними було широке синє небо. Там вистачало місця всім: хмаркам, пташкам, вітру і світлу. — Місяцю, — сказало Сонце, — здається, нам треба піднятися вище. — На небо? — запитав Місяць. — Так. Там ми зможемо світити всім і не заважати Воді. Сонце піднялося вгору. Місяць піднявся слідом. Вони стали жити на небі.

Відтоді Сонце світить удень. Воно зігріває землю, дерева, річки й будинки. А Місяць світить уночі. Його м’яке сяйво лягає на воду, і Вода сріблиться від радості. Іноді Сонце дивиться вниз і каже: — Привіт, Водо! А Вода відповідає хвильками: — Хлюп-хлюп, друже! Місяць усміхається вночі, а рибки бачать його відображення. Так Сонце, Місяць і Вода залишилися друзями. Просто тепер у кожного є своє велике, зручне місце.