Котик і Півник

Жили собі Котик і Півник у маленькій хатинці край лісу. Хатинка була тепла й чиста. Біля віконця росли мальви, над дверима висів пучечок духмяних трав, а біля печі лежав м’який килимок. Котик був спритний і дбайливий. Він ходив по дрова, варив кашу й лагодив лавочку. Півник був голосистий і веселий. Він рано прокидався, співав: — Ку-ку-рі-ку! І в хатинці ставало радісно.

Одного ранку Котик узяв маленьку сокирку й кошик. — Півнику, я піду до лісу по дрова, — сказав Котик. — А ти сиди в хатинці й нікого не впускай. Півник кивнув гребінцем. — Добре, Котику. Котик додав: — Якщо хтось чужий почне кликати, не визирай у віконце. Краще сиди тихенько й чекай мене. — Добре, добре, — сказав Півник. Котик погладив Півника крильцем по спинці й пішов стежкою.

Котик зайшов у ліс, а Півник лишився вдома. Він підмів долівку. Подивився на піч. Поставив мисочку на стіл. А тоді тихенько заспівав: — Ку-ку-рі-ку! Я вдома сиджу! Неподалік бігла Лисичка. Вона почула голос Півника й зупинилася. — Ой, який голосок! — сказала Лисичка. — А хто це там у хатинці сам? Лисичка була хитра. Вона підійшла до віконця й стала солодко говорити.

— Півнику, Півнику, виглянь у віконечко, — сказала Лисичка. — Я тобі зернятка принесла. Півник сидів тихо. Він пам’ятав слова Котика. Лисичка не відступала. — Півнику, Півнику, подивися хоч одним очком. Зернятка золотенькі, пшеничні, смачненькі. Півник підійшов до віконця, але не відкрив. — Котик казав не визирати, — тихо мовив він. Лисичка усміхнулася. — Та я ж тільки показати хочу. І поклала кілька зерняток на підвіконня.

Півник побачив зернятка. Вони справді були гарні, жовтенькі. Він подумав: — Я тільки трошечки подивлюся. Нічого ж не станеться. Півник прочинив віконце й визирнув. А Лисичка швиденько підхопила його й побігла стежкою. Півник злякався, але не розгубився. Він голосно закричав: — Котику-братику, рятуй мене! Лисичка несе мене за темні ліси, за високі гори! Котик у лісі почув голос Півника.

Котик кинув дрова. — Ой, Півнику! — вигукнув він. І помчав стежкою так швидко, що листочки закружляли під лапками. Котик біг через галявину. Через місточок. Повз кущі калини. Півник знову крикнув: — Котику-братику, рятуй мене! Котик почув, звідки йде голос. Він наздогнав Лисичку й став перед нею. — Лисичко, відпусти Півника, — сказав Котик твердо. Лисичка зупинилася.

Лисичка подивилася на Котика. Котик був невеликий, але очі мав сміливі. — Я тільки пожартувала, — сказала Лисичка. — Жарти не мають лякати друзів, — відповів Котик. Лисичка опустила хвіст і відпустила Півника. Півник швидко сховався за Котика. — Дякую, Котику, — сказав він. Котик повів Півника додому. У хатинці він посадив його на лавочку й лагідно мовив: — Пам’ятай: якщо чужий кличе солодко, треба бути обережним.

Наступного ранку Котик знову зібрався по дрова. — Півнику, я піду ненадовго, — сказав він. — Ти вже знаєш: віконце не відкривати, чужим словам не вірити. Півник кивнув. — Я пам’ятаю. Котик пішов. Півник сидів у хатинці й намагався бути уважним. Він не співав голосно. Не визирав у віконце. Та Лисичка знову прийшла. Вона стала під вікном і заспівала ще солодше, ніж учора.

— Півнику, Півнику, я не сама прийшла, — сказала Лисичка. — Я принесла тобі гостинчик. Півник мовчав. — Тут пшеничка, горошок і макове зернятко, — шепотіла Лисичка. — Ти ж любиш зернятка? Півник дуже любив зернятка. Але тепер він відійшов від вікна. — Ні, Лисичко. Котик казав не відкривати. Лисичка походила навколо хатинки. Постукала хвостиком по дверях. Поспівала. Почакала. Та Півник не відчинив.

Лисичка надула щічки. — Ну й не треба, — сказала вона. — Я ж хотіла як краще. Півник відповів із хатинки: — Якщо хочеш як краще, почекай Котика. Ми разом тебе пригостимо водичкою й кашею. Лисичка здивувалася. Вона не чекала таких слів. — Разом? — перепитала вона. — Так, — сказав Півник. — Коли Котик вдома, гості приходять через двері й чесно кажуть, навіщо прийшли. Лисичка замовкла. Їй стало трохи соромно.

Котик повернувся з лісу з дровами. Біля хатинки сиділа Лисичка. Півник був у хатинці, цілий і спокійний. Котик здивувався: — Що тут сталося? Півник відчинив двері, коли почув голос Котика. — Лисичка знову кликала мене, але я не визирнув. Котик усміхнувся. — Молодець, Півнику. Лисичка опустила очі. — Я хотіла схитрувати. Але Півник був уважний. Котик сказав: — Краще просити чесно, ніж хитрувати.

Котик запросив Лисичку сісти біля порога. Півник поставив маленьку мисочку з кашею. Котик налив водички. — Ось, Лисичко, — сказав Півник. — Коли просиш чесно, ділитися приємно. Лисичка обережно скуштувала кашу. — Смачно, — сказала вона. — І спокійно. Котик кивнув: — Бо ніхто нікого не лякає. Лисичка пообіцяла: — Більше не буду виманювати Півника. Якщо прийду, то постукаю в двері й зачекаю.

Відтоді Півник добре пам’ятав пораду Котика. Коли Котик ішов по дрова, Півник зачиняв віконце й займався справами. Він підмітав долівку. Розкладав ложечки. Дивився, як сонечко світить на мальви. А коли Котик повертався, Півник радісно співав: — Ку-ку-рі-ку! Котик вдома, все гаразд! І хатинка знову наповнювалася теплом. Котик усміхався. Півник пишався собою. А Лисичка, проходячи повз хатинку, вже не хитрувала. Вона чемно казала: — Добрий день. Можна до вас у гості? І всі знали: чесність та обережність роблять ліс спокійнішим.