Мія і зубки, що любили блищати

Мія і зубки, що любили блищати Жила собі маленька дівчинка Мія. Вона мала рожеву піжаму з хмаринками, м’якого зайчика для сну і маленьку зубну щітку, яка стояла у ванній кімнаті в синій склянці. Щітка була зовсім не проста. Вона мала м’які щетинки, веселу ручку і дуже важливу роботу. Щоранку й щовечора вона чекала на Мію, щоб допомогти її зубкам стати чистими-чистими. Але Мія не завжди раділа цій зустрічі. — Міє, час чистити зубки, — лагідно казала мама. Мія зітхала так голосно, ніби їй запропонували не зуби почистити, а пересунути диван, холодильник і ще татові капці з одного кінця кімнати в інший. — Не хочу, — казала Мія. — Зубки і так гарні. Мама усміхалася. — Вони гарні, бо ми про них дбаємо. — А якщо сьогодні не дбати? — питала Мія. — Тоді маленькі крихти після їжі залишаться на зубках. А зубкам це не дуже подобається. Мія задумалася. Крихти? Вона згадала печиво, яблучко, кашу, банан і маленький шматочок булочки, який вона з’їла після обіду. Їй здалося, що всі ці крихти давно зникли.

— Я їх не бачу, — сказала Мія. — Бо вони дуже маленькі, — пояснила мама. — Але щітка їх знаходить. Мія подивилася на щітку. Щітка стояла собі у склянці й, здавалося, дуже хотіла сказати: “Я готова!” Але Мія вирішила, що сьогодні вона теж готова. Тільки не до чищення зубів, а до сну. — Мамо, я дуже втомилася, — сказала вона і позіхнула так старанно, що навіть зайчик у ліжку, здається, повірив. Мама трохи подумала. — Добре. Сьогодні я допоможу тобі швиденько. Але зубки все одно треба почистити. Мія стояла біля раковини, відкривала ротик, закривала ротик, крутила головою, дивилася на стелю, на рушник, на маму, на свою піжаму. Чищення зубів тривало зовсім недовго, але для Мії воно здавалося довшим за прогулянку до парку і назад. Коли все закінчилося, мама сказала: — Ось тепер зубки чисті й можуть спокійно спати. Мія лягла в ліжечко, обійняла зайчика і прошепотіла: — А зубки теж сплять?

— Звичайно, — сказала мама. — Але тільки тоді, коли вони чистенькі. Мія заплющила очі й подумала: “Цікаво, а що зубки роблять уночі?” І саме тоді почалася її незвичайна пригода. Мії наснився дивний сон. Вона стояла перед маленькими білими воротами. Ворота блищали, наче були зроблені з перлинок. Над воротами висів напис: Королівство Зубчиків Біля входу стояв маленький круглий сторож у білому капелюшку. Він мав добрі очі, коротенькі ніжки й дуже блискучу усмішку. — Добрий вечір! — сказав сторож. — Ти, мабуть, Мія? — Так, — здивувалася Мія. — А ви хто? — Я Зубчик Блискун. Один із твоїх зубків. Мія широко відкрила очі. — Мій зубчик? Але ти ходиш! — У снах багато хто ходить, — серйозно сказав Блискун. — Навіть татові капці іноді мріють утекти під диван. Хоча, здається, вони й без снів це роблять. Мія засміялася. — А чому я тут? Блискун зітхнув. — Ми хочемо показати тобі наше королівство. Ти ж іноді думаєш, що зубки самі можуть бути чистими.

— Ну… — Мія трохи зніяковіла. — Вони ж маленькі. Я думала, їм не дуже брудно. Блискун покликав її за собою. За воротами було ціле містечко. Маленькі білі будиночки стояли рівними рядами. Вони блищали, усміхалися й тихенько дзвеніли, коли поруч пролітав вітерець. — Це ваші будинки? — спитала Мія. — Це ми і є, — сказав Блискун. — Передні зубки, бокові зубки, жувальні зубки. У кожного своя робота. — А яка робота? — Ми допомагаємо тобі кусати яблучко, жувати кашу, усміхатися мамі, сміятися з татом і говорити слова. Мія торкнулася пальчиком одного білого будиночка. — Ого. Я не знала, що зубки стільки всього роблять. — Робимо, — гордо сказав Блискун. — Але після роботи ми втомлюємося. І на нас залишаються крихти. Саме цієї миті з-за кута викотилася маленька липка грудочка. Вона була жовтувата, м’яка і дуже задоволена собою. — О! — вигукнула грудочка. — Нові гості! Як приємно! Я пан Наліт.

Мія зробила крок назад. — А ти добрий? Пан Наліт поправив маленького капелюха. — Я? Ну… я просто дуже люблю залишатися там, де мене не запросили. — Тобто на зубках? — спитала Мія. — Саме так! — радісно сказав Наліт. — Особливо після печива, цукерок, солодкого соку і всього липкого. Якщо зубки не чистити, я стаю більшим, товстішим і дуже зручненько влаштовуюся. Блискун насупився. — А нам від нього неприємно. Ми перестаємо блищати. Мія подивилася на зубчиків. Деякі з них справді вже не сяяли так яскраво. На них сиділи маленькі крихти й цукрові плямки. — Ой, — сказала Мія. — Це все після моєї вечері? — І після печива, — додав Блискун. — І після банана, — прошепотів маленький зубчик збоку. — І, здається, після того шматочка булочки, який ти сказала, що “це зовсім трошечки”, — додав інший зубчик. Мія почервоніла. — Я не знала, що ви все пам’ятаєте. — Ми не просто пам’ятаємо, — сказав Блискун. — Ми це жуємо.

Раптом Мія почула музику. Тук-тук, цок-цок, хрум-хрум! За одним із жувальних зубчиків танцювали крихти. Вони були зовсім маленькі, але дуже веселі. Одна крихта крутилася, друга стрибала, третя тримала шматочок цукру, як повітряну кульку. — Що вони роблять? — здивувалася Мія. — Влаштовують вечірку, — сказав Блискун. — Коли зубки не чистять, крихти думають, що це їхній дім. Одна крихта побачила Мію і помахала їй. — Привіт! Тут так затишно! Ми залишимося надовго! — Надовго? — перепитала Мія. — Авжеж! Якщо щітка не прийде, ми будемо тут сидіти, липнути, шепотітися і кликати друзів. — Яких друзів? — насторожилася Мія. Блискун тихо сказав: — Карієсиків. З-за темного куточка виглянули дві маленькі тіні. Вони були не страшні, але дуже неприємні. У них були крихітні лопатки, і вони ніби хотіли щось копати. — Ми ще маленькі, — пропищала одна тінь. — Але якщо зубки довго не чистити, ми можемо зробити дірочку.

— Дірочку? — Мія притиснула долоньки до щічок. — Маленьку, — сказала друга тінь. — А потім більшу. Блискун швидко став перед Мією. — Не хвилюйся. Якщо чистити зубки щодня, крихти не встигнуть кликати таких гостей. Мія насупилася. — Але чому зубки самі не можуть їх прогнати? Блискун показав на свої маленькі ручки. — Ми зубки. Ми вміємо кусати й жувати. Але ми не вміємо тримати щітку. Мія подивилася на нього і раптом зрозуміла: зубки справді багато для неї роблять. Вони допомагають їй їсти яблука, моркву, хлібчик, сирники і навіть ті макарони, які тато називає “сьогодні вийшло майже як у ресторані”. А вона іноді не хотіла допомогти зубкам у відповідь. — Я не хочу, щоб у моїх зубках були дірочки, — сказала Мія. — Тоді нам потрібна команда, — сказав Блискун. — Яка команда? Блискун урочисто підняв маленький прапорець. — Щітка, паста, вода і Мія! Усі зубчики заплескали. — Мія! Мія! Мія!

Мія розсміялася. — А можна ще зайчика взяти? — Зайчик може бути головним спостерігачем, — серйозно сказав Блискун. — Але щітку тримати доведеться тобі. Раптом над Королівством Зубчиків потемніло. Пан Наліт став більшим. Він розлігся на одному зубчику, наче на дивані, і задоволено сказав: — Ох, як же добре. Ніхто мене не чіпає. Ніхто мене не змиває. Можна жити! — Ану вставай! — сказала Мія. Пан Наліт здивовано підняв брови. — Перепрошую? Я тут уже майже облаштувався. Поставив крихтовий столик, цукровий стілець і планував повісити шторки. — На моєму зубчику шторок не буде, — рішуче сказала Мія. Блискун усміхнувся. — Оце правильний настрій. У небі раптом з’явилася велика зубна щітка. Вона була схожа на ту, що стояла у ванній кімнаті, тільки в казковому світі мала плащик супергероя. — Щітка-помічниця прибула! — весело сказала вона. Поруч приземлилася краплинка пасти. — І я тут! М’ятна, але не занадто. Бо ми ж не дракона будити прийшли.

Мія взяла щітку. Вона стала саме такого розміру, щоб її було зручно тримати. — Що робити? — спитала Мія. — Маленькими круговими рухами, — пояснив Блискун. — Не поспішати. Почистити спереду, збоку, зверху і знизу. І не забути жувальні зубки, бо там крихти люблять ховатися. Мія почала чистити. Шурх-шурх-шурх! Крихти закрутилися. — Ой-ой! Нас знайшли! Шурх-шурх-шурх! Пан Наліт схопив свій капелюх. — Це неподобство! Я тільки почав ремонт! Шурх-шурх-шурх! Цукрові плямки змивалися, зубчики ставали білішими, а Королівство Зубчиків знову починало сяяти. — Не забудь язичок, — підказала краплинка пасти. — Язичок теж? — здивувалася Мія. — Авжеж. Він теж живе в ротику й теж хоче бути чистеньким. Мія обережно почистила язичок. Пан Наліт ставав усе меншим і меншим. — Я ще повернуся після печива! — пискнув він. — А ми знову почистимо зубки, — сказала Мія. Пан Наліт образився, сів у маленьку бульбашку і поплив геть разом із водою.

Зубчики засяяли так яскраво, що Мії довелося примружитися. — Дякуємо! — хором сказали вони. Блискун підбіг до Мії і обійняв її за палець. — Бачиш? Нам не треба багато. Просто двічі на день допомагати нам бути чистими. — Вранці й увечері? — уточнила Мія. — Саме так. Вранці — щоб почати день свіжо. Увечері — щоб прибрати все, що залишилося після їжі. Мія кивнула. — Я запам’ятала. Коли Мія прокинулася, сонечко вже заглядало у вікно. Зайчик лежав поруч, ніби всю ніч охороняв її сон. Мія торкнулася своїх щічок, потім зубків. — Доброго ранку, зубчики, — прошепотіла вона. Мама зайшла до кімнати. — Доброго ранку, сонечко. Як спалося? — Мамо, — серйозно сказала Мія, — мені треба терміново до ванної. Мама здивувалася. — Терміново? — Так. Там мої зубки чекають команду. Мама ледь стримала усмішку. — Яку команду? Мія підняла пальчик. — Щітка, паста, вода і Мія! У ванній кімнаті щітка стояла у своїй синій склянці. Мії навіть здалося, що вона зраділа.

— Привіт, щітко, — сказала Мія. — Сьогодні ми працюємо разом. Мама нанесла маленьку горошинку пасти. — Ось стільки пасти достатньо. — Не цілу гору? — спитала Мія. — Ні, зубкам не потрібна снігова гора з пасти, — засміялася мама. — Їм потрібна маленька горошинка і гарне чищення. Мія стала біля дзеркала. Вона відкрила ротик і почала чистити зубки. Спочатку передні. Потім бокові. Потім жувальні. Потім обережно язичок. Шурх-шурх-шурх. Мама стояла поруч і тихо рахувала. — Один, два, три… Мія подивилася в дзеркало. Її ротик був повний піни, і вона стала схожа на маленького білого дракончика. — Мамо, я дракон, який переміг Наліт! — сказала вона, але через піну вийшло щось схоже на: “Мммо, я длагон!” Мама розсміялася. — Наймиліший дракон у світі. Коли Мія прополоскала ротик, вона широко усміхнулася. — Блищать? Мама нахилилася й уважно подивилася. — Дуже блищать. — А пан Наліт утік?

— Думаю, дуже швидко. — І без шторок? — І без шторок, — сказала мама. Мія задоволено кивнула. Увечері Мія гралася кубиками, годувала зайчика уявною кашею і вкладала ляльку спати. День був довгий і цікавий. Після вечері мама сказала: — Міє, час у ванну. Раніше Мія могла б сказати: “Ще хвилинку”, а потім ще одну хвилинку, а потім ще зовсім маленьку хвилиночку, яка чомусь тривала довше за мультфільм. Але сьогодні вона сама взяла зайчика й пішла до ванної. — Зайчик буде дивитися, — сказала вона. — Чудово, — відповіла мама. — Але зубки чиститимеш ти. — Я знаю, — гордо сказала Мія. Вона стала перед дзеркалом і подивилася на свої зубки. — Сьогодні ми їли кашу, яблучко, суп, хлібчик і трошки печива, — сказала вона. — Отже, крихти могли сховатися. Мама дала їй щітку. — Саме так. Мія почала чистити. Вона вже знала, що не треба поспішати. Зубки не люблять, коли щітка просто швидко пробігає повз них, наче автобус, який не зупинився на зупинці.

Треба лагідно, уважно, з усіх боків. Шурх-шурх-шурх. — Передні зубки, — казала Мія. Шурх-шурх-шурх. — Бокові зубки. Шурх-шурх-шурх. — Жувальні зубки, де крихти роблять вечірки. Мама посміхнулася. — О, так. Там вони найчастіше танцюють. — Але сьогодні вечірки не буде, — сказала Мія. — Бо я господиня свого ротика. Коли вона закінчила, мама дала їй водичку. Мія прополоскала ротик і знову усміхнулася в дзеркало. Їй здалося, що десь дуже тихо хтось сказав: — Дякуємо, Міє. Можливо, це був Блискун. А можливо, просто вода тихенько капнула з крана. Але Мія точно знала: її зубкам добре. Перед сном мама вкрила Мію ковдрою. — Ти сьогодні чудово сама чистила зубки, — сказала мама. Мія обійняла зайчика. — Бо зубки мені допомагають. Вони кусають яблучко, жують кашу і роблять мою усмішку красивою. — Так, — сказала мама. — А ти допомагаєш їм бути здоровими. — Якщо зубки не чистити, прийде пан Наліт, — серйозно сказала Мія.

— Може прийти, — кивнула мама. — І крихти влаштують вечірку. — Таке теж буває. — І Карієсики можуть зробити дірочку. — Якщо дуже довго не чистити зубки, так, зубчик може захворіти. Мія задумалася. — Тоді я буду чистити зубки вранці й увечері. — Це дуже гарна обіцянка. — Але іноді ти мені допомагатимеш? — спитала Мія. — Звичайно. Маленькі дітки вчаться, а мама допомагає. Мія задоволено заплющила очі. — Добраніч, мамо. — Добраніч, моя хороша. — Добраніч, зубчики, — прошепотіла Мія. І їй здалося, що всі зубчики в її ротику зручно вмостилися, чистенькі, спокійні й блискучі. А десь далеко-далеко пан Наліт сидів на маленькій крихті й бурмотів: — Ну от. Знову все чисто. Ніякого тобі затишку. Але зубчики тільки тихенько сміялися. Бо вони знали: тепер у них є справжня помічниця. Мія.