Чудесний столик, коза і палиця

Жили собі в гірському селі Іван, його дружина та діти. Одного року врожай був бідний. У коморі залишився невеликий горщик вівса. Деякі заможні сусіди замість допомоги тільки сміялися з Івана: «Не вміє господарювати!» — Змелімо його, — сказала дружина. — Зваримо дітям юшку. Вони голодні вже сьогодні. Іван дивився на зерно й думав про завтрашній день. — А коли посіємо, восени матимемо значно більше. Спробую на нашій ділянці. Дружина не хотіла лишати дітей без вечері, та Іван узяв горщик і пішов у поле. Щойно він почав сіяти, з-за гір налетів сильний Вітер. Закрутився над ділянкою і розніс овес так далеко, що Іван не зміг зібрати жодної жмені. Удома він розповів про це дружині. Та сумно подивилася на порожній горщик. — Нам треба шукати їжу зараз, Іване. — Ти маєш рацію, — відповів він. — Я піду до Вітру й попрошу повернути те, що він забрав. А ти поки збережи дітям решту припасів.

Іван ішов стежками, поки не вийшов на полонину. Там стояла корчма. Її господар побачив подорожнього й покликав до себе. — Куди йдеш, Іване? — Шукати Вітра. Він розвіяв наш останній овес. Корчмар засміявся: як, мовляв, знайти того, хто ніде не стоїть на місці? Але дозволив Іванові переночувати й додав: — Повертатимешся — завітай знову. Уранці Іван рушив далі. Біля кам’янистої гори він зустрів дівчину, якій вітер розкуйовдив волосся. — Мій брат Вітер живе за великим каменем, — сказала вона. — Підійди й попроси, щоб він вислухав тебе. Не відступай після першої спроби. Іван подякував. Він не знав, як розмовляють із Вітром, але тепер знав, де його шукати.

За горою Іван знайшов великий камінь. Постояв перед ним, помолився й попросив: — Вітре, вислухай мене! Камінь не ворухнувся. Іван згадав слова дівчини й попросив ще раз. Тоді в скелі відкрився прохід, а з нього війнуло прохолодою. — Чого шукаєш, Іване? — спитав Вітер. — Ти розвіяв наш овес. Діти чекали на нього. Віддай зерно. — Віяв я над усіма полями й не помітив твого горщика, — відповів Вітер. — Розсипаного зерна вже не зібрати. Візьми натомість столик. Коли знадобиться їжа, попроси його накрити страву. Іванові хотілося повернути саме свій овес. Але вдома чекала родина. Він узяв невеликий дерев’яний столик і пішов назад.

Дорогою Іван знову зайшов до корчми. Корчмар поцікавився, що він несе. Іван розповів про подарунок Вітру, а господар попросив показати диво. — Столику, накрий вечерю, — сказав Іван. Перед ними з’явилися теплі страви. Корчмар усміхнувся й запросив гостя залишитися на ніч. Коли Іван заснув, господар виніс чудесний столик, а на його місце поставив схожий звичайний. Уранці Іван узяв підміну й поспішив додому. — Зараз повечеряємо разом! — сказав він дружині та дітям і попросив столик накрити страву. Але на ньому не з’явилося нічого. Іван повторив прохання. Діти чекали, дружина дивилася на порожню стільницю. — Він працював у корчмі, — тихо сказав Іван. — Треба з’ясувати, що сталося. Він залишив столик удома та вдруге вирушив до Вітру.

Вітер вислухав Івана біля свого каменя. — Я дав тобі справжній столик, — сказав він. — Чому ти знову ночував у тій корчмі? — Корчмар запросив мене. А вдома столик уже не допоміг. Вітер замислився, наче згадав, що бачив дорогою. Та замість суперечки простяг Іванові новий дар — козу й тоненький прутик. — Постукай прутиком об землю поруч із козою та попроси її дати монети. За них купиш усе потрібне родині. Іван повів козу назад. У корчмі господар знову запитав про дарунок. Іван поставив на лаву шапку, стукнув прутиком об підлогу й промовив: — Козо, допоможи нам! Коза струснулася, і в шапці задзвеніли монети. Корчмар одразу запросив Івана переночувати. Той дуже втомився, тож погодився, хоч і пам’ятав, як дивно поводився столик удома.

Уночі корчмар завів чудесну козу до свого хліва, а біля Іванових речей прив’язав іншу, схожу на неї. Іван вирушив удосвіта. Він поспішав додому й не помітив підміни. Діти зустріли його біля порога. — Тату, цього разу вийшло? — спитали вони. Іван поставив шапку, стукнув прутиком об підлогу й звернувся до кози. Шапка залишилася порожньою. Він спробував ще раз, але жодна монета не задзвеніла. Дружина придивилася до тварини. — А вона точно твоя? У корчмі ж столик працював, а вдома ні. Тепер так само з козою. Іван уперше згадав, що обидва рази ночував у того самого господаря. — Схоже, нас обдурили, — сказав він. — Я повернуся й попрошу наші дари назад. Він залишив козу на подвір’ї та пішов до Вітру втретє.

Вітер зустрів Івана біля відчиненого каменя. — Знову прийшов через корчмаря? — спитав він. — Тепер я зрозумів, хто підмінив твої дари. Але як повернути їх, коли господар усе заперечуватиме? Вітер показав дерев’яну палицю. Вона сама підстрибнула й тричі стукнула кінчиком об камінь. — Ця палиця виконує те, що їй скажеш. Попроси її допомогти забрати твоє. А коли вистачить, скажи: «Досить, палице». Іван не просив третього дарунка. Йому потрібні були столик і коза, щоб родина нарешті мала вечерю. Він подякував Вітрові й попрямував просто до корчми. Тепер Іван не збирався залишатися там на ніч.

— Віддай мій столик, — сказав Іван корчмареві. — Ти підмінив його, поки я спав. — Який ще столик? — Корчмар відвернувся й потягнувся до дверей. — Палице, бий, доки він не поверне моє! Палиця наздогнала корчмаря й заходилася стукати по його чоботях та спині. Той заховався за лавою, та палиця достукалася й туди. Він пробував утекти в комору, але вона не відставала. — Досить! Столик у коморі! — вигукнув корчмар. — Досить, палице, — звелів Іван. У ту ж мить вона завмерла. Корчмар виніс справжній столик, а Іван попросив його накрити страву. Столик слухняно накрив. Тепер підміна була доведена, та ще треба було повернути козу.

— Віддай і козу, яку ти забрав у мене другої ночі, — сказав Іван. — Коза? Її я не бачив, — почав було корчмар. — Палице, бий! Знову загупало по чоботях. Корчмар підскакував і метушився між лавами, доки не визнав: — Вона в хліві! Забирай! Іван зупинив палицю, привів козу й перевірив її: постукав прутиком об підлогу, і в шапці задзвеніли монети. Але за час, поки коза була в корчмаря, той назбирав чимало грошей для себе. — Поверни й те, що одержав від моєї кози. Корчмар спробував сперечатися. Палиця знову застукала по його чоботях, і він приніс сховані монети. Іван наказав їй спинитися. Тепер і столик, і коза, і гроші були при ньому. Тільки після цього він рушив додому.

Дружина й діти виглядали Івана з вікна. Цього разу він приніс не лише козу та столик, а й розповідь про те, як корчмар усе підмінив. — Я мала рацію щодо корчми, — сказала дружина. — Добре, що ти повернув наше. Іван поставив столик посеред хати. — Столику, накрий нам вечерю! З’явилися миски з гарячою стравою й свіжий хліб. Діти посідали поруч. Іван подякував дружині за те, що вона помітила підміну, а вона з усмішкою налила йому юшки. Коза дала монети на потрібні речі. Родині більше не доводилося вибирати між насінням для поля та сьогоднішньою вечерею. Сусіди помітили, що в Івановій хаті знову є їжа. Та дехто замість того, щоб спитати, звідки взялися дари, почав вигадувати недобре.

— Звідки в Івана монети? — бурчали деякі сусіди. — Напевно, він узяв чуже. Староста почув розмови й послав людей перевірити. Вони прийшли до Іванового дому та запитали про козу, яка нібито дає гроші. — Пошукайте серед кіз на подвір’ї, — відповів Іван. Там її не було: чудесна коза спокійно лежала біля теплої печі. Але посланці не стали слухати Іванову розповідь про Вітра. Вони хотіли забрати його з собою. — Спершу вислухайте мене, — сказав Іван. Коли посланці схопили його за руки, він покликав палицю. Та вистрибнула з-за лави й стукнула по їхніх чоботях. Люди випустили Івана. Тоді він розповів, звідки взялися столик, коза й монети, і попросив перевірити його слова, а не вірити чуткам.

Чутка про чарівну палицю дійшла до царя. Йому захотілося скористатися нею у війні, тож він звелів Іванові прийти разом із військом. Іван не хотів, щоб палиця служила війні. Але царські люди вже йшли до села, і самими словами зупинити їх не вдалося. — Я прийду, — відповів Іван. — Тільки скажіть, на якому полі збираєтеся. Він узяв палицю й рушив раніше за військо. Біля поля ріс старий дуб із широким дуплом. Іван сховався там так, щоб бачити дорогу. Він вирішив зупинити царя до того, як хтось піде воювати. Коли військо наблизилося, Іван міцніше стиснув палицю й дочекався, поки цар опиниться попереду всіх.

— Палице, бий царя, доки він не спинить військо! — гукнув Іван із дупла. Палиця вискочила на дорогу. Цар відсахнувся, але вона наздогнала його й заходилася стукати по чоботях. Він об’їхав дуб — палиця вже там. Сховався за вартових — вона обійшла й їх. Військо зупинилося, дивлячись, як цар даремно намагається втекти від Іванового дару. — Досить! Хто наказує палиці? — вигукнув цар. Іван вийшов із дупла. — Я. Ти хотів забрати палицю на війну. Вона повернула мені вкрадене, але воювати за тебе не буде. Палиця не спинялася. Цар зрозумів: сам він її не вгамує, а військо не піде далі, поки вона тут. — Зупини її, Іване! Я поверну людей додому й віддам тобі царство, — попросив він. Іван звелів палиці зупинитися. Але чи дотримає цар слова, він мав побачити на власні очі.

Цар при всіх наказав війську повертатися. Люди рушили з поля додому. Тоді він зняв корону й передав Іванові. Так Іван, з якого колись сміялися через бідність, став царем. Іван прийняв корону. Він пам’ятав, як корчмар привласнив його дари, а сусіди без доказів назвали його злодієм. Тому перше його веління було просте: — Перш ніж судити людину, вислухайте її. А чужого не забирайте, хоч би хто ви були. Після цього Іван повернувся по дружину й дітей. Дружина, яка колись просила змолоти останній овес, тихо сказала йому: — Ми знаємо, як важко чекати вечері. Не забудь про це, коли правитимеш. — Не забуду, — відповів Іван. Він узяв родину із собою. Того вечора вони знову сіли разом за чудесний столик. Іван дивився, як діти їдять, і знав, заради чого йому тепер потрібна корона.