Кобиляча голова

Жили собі дід і баба. У діда була дочка, і в баби була дочка. Обидві вже підросли: могли й вечерю зварити, і ниток напрясти, і самі про себе подбати. Якось увечері вони сиділи біля вікна з кошиками вовни. Дідова дочка пряла, а бабина то приміряла стрічку, то виглядала на вулицю. Коли настав час прибирати, бабина дочка взяла чужий клубок і поклала до свого кошика. — Ось скільки я напряла! Дідова дочка простягнула руку: — Це моя нитка. На кінці я зав’язала синій вузлик. Дід розгорнув клубок. Вузлик був на місці. — Кожній — її робота, — сказав він і повернув нитки дочці. Бабина дочка відвернулася до вікна. Прясти їй і тепер не хотілося.

Наступного дня дід зібрався до знайомого пасічника. Той жив у лісовій землянці, доглядав бджіл і мав невеликий город. — Йому потрібна помічниця на кілька днів, — сказав дід. — Треба впорядкувати комору й підготувати город. Хто хоче піти? — Я піду, — озвалася дідова дочка. — Хочу побачити пасіку. Баба зв’язала їй торбинку з хлібом. Бабина дочка залишилася вдома: у лісі, казала вона, стрічок не продають. Дід повів дочку стежкою між дубами. Попереду вже чувся рівний бджолиний гул. — Біля вуликів ходимо тільки з пасічником, — попередив батько. Дівчина кивнула. За деревами показалася низенька хата з віконцем, а над нею піднімався тонкий димок.

Пасічник зустрів гостей на порозі. — Заходьте! Хата невелика, зате місця для добрих людей вистачить. Дівчина поставила торбинку на лаву й озирнулася. На полиці стояли глиняні миски. Біля печі лежали дрова. У коморі пахло сушеними яблуками. — Покажи, що треба зробити, — попросила вона. Разом вони перебрали цибулю та підмели долівку. Дід полагодив хвіртку. Увечері пасічник зібрався до села по порожні вулики. — До ранку повернуся. Борошно в коморі, вода у відрі. — А я залишуся тут, — сказав батько. — Заночую на лаві під навісом. Перед сном ще складу дрова. Дівчина дістала миску. Час було готувати вечерю.

У торбинці знайшлося тільки кілька скибок хліба. На двох цього було мало. Дівчина взяла дозволене борошно, замісила тісто й нарізала невеличкі галушки. Вода забулькотіла, і над горщиком попливла біла пара. За вікном стукали дрова: тук-тук, тук-тук. Батько складав їх під навісом. — Тату, вечеря готова! — Зараз прийду! Останній оберемок донесу. Дівчина поставила на стіл дві миски. У горщику ще лишалися галушки. Вона глянула крізь відчинені двері на вечірній ліс і весело покликала: — Хто в лісі, хто за лісом, ідіть до нас вечеряти! Листя тихенько зашелестіло. А тоді між дубами щось загуркотіло.

До порога підкотилася Кобиляча голова. Не кінь і не поні — сама чарівна голова з м’якою гривою та великими уважними очима. Вуха в неї ворушилися, наче два листочки. Дівчина аж завмерла з ложкою в руці. — Добрий вечір, — сказала гостя низьким, трохи гулким голосом. — Ти кликала вечеряти? Батько підійшов до дверей. Він також ніколи не бачив такого дива. — Кликала, — відповіла дівчина. — Заходь, якщо з миром. — З миром і з голодом, — зітхнула Голова. — Тільки поріг зависокий. Допоможеш? Дівчина відклала ложку. — Допоможу. Скажи, як тобі зручніше. Чарівна гостя нахилила гриву, і дівчина обережно підтримала її, щоб перекотити через поріг.

— Біля печі тепліше, — сказала Голова. — Можна мені туди? Дівчина посунула низеньку лавку. Батько притримав її, а гостя зручно вмостилася біля теплого боку печі. — Ось так добре! Тепер би повечеряти. Дівчина налила галушок у третю миску, дала їм трохи охолонути й поставила перед гостею. Кобиляча голова втягнула носом запах. — А собі ти залишила? — Усім вистачить. Вони повечеряли втрьох. Голова їла повільно, кумедно ворушачи вухами. Коли одна галушка вислизнула з миски, дівчина спіймала її ложкою. — Спритно! — похвалила гостя. За вікном стемніло. У хаті потріскувала піч, а незвичайна гостя вже зовсім не здавалася чужою.

Після вечері Голова сказала: — Ти поділилася їжею та допомогла мені влаштуватися. Хочу й тебе пригостити своїм дивом. Зазирни в праве вухо. Дівчина нахилилася — і побачила зовсім не вухо. Там починалася освітлена доріжка! Уздовж неї висіли маленькі ліхтарі, а далеко попереду сяяв відчинений палац. Вона відступила, потім зазирнула знову. Доріжка нікуди не зникла. — Як вона там умістилася? — Такі вже в мене чари, — усміхнулася Голова. — Увійдеш у праве вухо, а повернешся через ліве. Хочеш подивитися? Дівчина подивилася на батька. Він стояв поруч і теж бачив ліхтарі. — Хочу, — сказала вона. Щойно ступила на доріжку, та стала широкою, наче справжня вулиця.

У світлиці стояли скрині з полотном, теплими ковдрами, намистом і барвистим убранням. На столі блищали золоті та срібні монети. За вікном чекала карета. Голос Голови лунав звідусіль: — Вибирай, що тобі потрібно. Це моя подяка за гостину. Дівчина торкнулася м’якої ковдри. «Пасічникові стане в пригоді взимку», — подумала вона. Поруч лежало міцне полотно. З нього можна було пошити нові сорочки. Дівчина взяла й його, а собі вибрала синю сукню та невеличке намисто. Монети склала в окремий гаманець. — А як усе це донести? — Для того й карета, — озвався голос. Дівчина озирнулася. Ліхтарі вже показували дорогу до лівого вуха — назад у маленьку лісову хату.

Дівчина вийшла з чарівної дороги. Біля лави стояла скриня, а за вікном тихо дзвеніла упряж. Батько протер очі. — Оце так гостя! — Оце так господиня, — відповіла Голова, кивнувши дівчині. — Не забула про голодного, хоч сама чекала вечері. Вони подякували одна одній. Голова перекотилася через поріг, її грива майнула між деревами — і гостя зникла. Уранці повернувся пасічник. Побачив карету, скриню та нову ковдру на лаві й спинився. — Я до своєї хати прийшов? Дівчина засміялася та розповіла про вечерю. — Це тобі. Ти прихистив нас і дав борошна. Пасічник погладив ковдру. Ще ніколи звичайний горщик галушок не приносив йому стільки дива.

Додому дівчина повернулася в кареті разом із батьком. Бабина дочка вибігла з хати й навіть забула взути другу туфлю. — Де ти це взяла? Дівчина розповіла про Кобилячу голову: як допомогла їй перейти поріг, зігрітися та повечеряти. — А тоді вона показала дорогу у вусі. Бабина дочка слухала, не відводячи очей від намиста. — То й мені треба туди! Баба принесла велику торбу. Поклала туди хліб, пиріжки, борошно та сушені груші. — Поїдеш і повернешся з іще кращою каретою! — Гостя нічого наперед не обіцяла, — нагадала перша дівчина. Та друга вже приміряла в думках шовкову сукню. Наступного ранку вона попросила діда провести її до лісу.

У лісі бабина дочка помітила іншу стежку. За поворотом стояла хата на курячій ніжці. Віконце світилося, а маленькі сходи спускалися просто до трави. — Тут, напевно, ще більше чарів, — сказала дівчина. Хата повернулася дверима до гостей. На порозі з’явилася Кобиляча голова. — Шукаєте місце для вечері? Заходьте. Усе для куховарства всередині. Дід спершу оглянув хатину, потім сів перепочити під вікном. Дівчина розклала припаси. Її торба була повна, але вона відрізала хліба тільки собі. Біля печі знайшла дзеркальце й задивилася в нього. «Цікаво, чи буде моя сукня червоною?» Тут за дверима почулося знайоме гуркотіння.

— Допоможи мені перейти поріг, — попросила Голова. — Сама перекотишся, — відповіла дівчина, не відкладаючи дзеркальця. Гостя насилу перебралася всередину. — Посунь лавку до печі. Мені холодно. — Вона близько. Сама посунеш. Голова залишилася біля дверей. — Поділишся вечерею? — Он торба. Сама візьмеш. Торба висіла на гачку. Дівчина бачила, що гостя не може до неї дістати, та навіть не підвелася. — Ти ж прийшла по чарівні подарунки? — запитала Голова. Дівчина одразу поклала дзеркальце. — Так! Покажи вухо. Я вже готова вибирати. — Спершу скажи: ти запросила мене вечеряти чи тільки хотіла скористатися моїми чарами? Дівчина почервоніла. — У першої ж усе вийшло!

— Перша бачила перед собою гостю, — сказала Голова. — А ти бачиш тільки карету. Дівчина нахилилася до правого вуха. Там не було ані ліхтарів, ані палацу. Тільки вухо, велике й м’яке. — Де дорога? — Сьогодні я не запрошую тебе до своєї світлиці. — То я зараз дам пиріжок! — Пиріжок можеш запропонувати. Але подарунків за нього я не обіцяю. Дівчина знову сховала пиріжок у торбу. — Тоді навіщо? Голова нічого не відповіла. Підкотилася до відчинених дверей, і дід допоміг їй через поріг. Дівчина стояла посеред хати з важкою торбою. Припаси були на місці. А карети за вікном не було. Дід піднявся сходами. — Ходімо додому.

Баба зустріла їх біля воріт. — А де скриня? Де карета? — Не дала вона нічого, — буркнула дочка. — Тільки просила допомагати й годувати її. Дід поставив торбу на лаву. — І що ти зробила? Дівчина витягла пиріжок і заходилася кришити його над мискою. — Я ж не знала, що без цього подарунків не буде. — Перша також не знала, — сказала баба. На мить у хаті стало тихо. За вікном перша дівчина розстеляла полотно, яке привезла для родини. Бабина дочка дивилася на нього й усе ще сердилася. Відразу іншою вона не стала. А десь у лісі Кобиляча голова грілася біля печі. Коли їй згадувалася та перша вечеря, її великі вуха задоволено ворушилися.