Козак Мамарига

Довгі роки служив козак Мамарига в заможних господарів. Роботи не цурався: і в полі працював, і коней доглядав, і в далеку дорогу їздив, коли було треба. Та настав день прощатися. За всю службу поклали Мамаризі на долоню три мідні гроші. Поглянув козак на свою платню, усміхнувся у вуса й сказав: — Що ж, багато чи мало, а моє. Дякую й за це. Закинув за плече торбу, поправив пояс і рушив дорогою поміж широких полів. Куди йти? Мамарига й сам не знав. — Куди дорога приведе, там і побачимо. Сонце світило над степом, вітер гойдав трави, а попереду лежав цілий світ.

Надвечір Мамарига побачив край дороги молодого парубка. Той сидів під вербою сумний-пресумний. — Добрий вечір, — привітався козак. — Чого голову похилив? Парубок розповів, що наймитував у багатого господаря. Одного дня знайшов дивовижну волосяну торбинку. Варто було попросити — і вона могла нагодувати голодного та напоїти спраглого. Господар захотів забрати знахідку собі. Парубок утік, але в лісі його перестріли розбійники й відібрали торбинку. — Отак і залишився я ні з чим. Мамарига подумав та простягнув руку: — Самому дорогою сумно. Ходімо зі мною. Будемо побратимами. Парубок уперше за весь день усміхнувся. І пішли вони далі вдвох.

Наступного дня зустріли вони ще одного парубка. Той розповів схожу біду. Працював він у лісі й знайшов незвичайну дротяну торбинку. Скажеш їй, яку роботу треба зробити, — і з’являються вправні помічники. Вони і дерево зрубають, і землю розчистять, і тяжку справу швидко владнають. Але й про цю дивину довідався жадібний господар. Парубок забрав знахідку та подався геть. Та в лісі натрапив на тих самих розбійників. — І торбинку відібрали? — Відібрали. Мамарига кивнув: — Тоді ходімо з нами. Разом дорога коротша, а біда — легша. Так стало їх троє.

Біля зеленого лугу зустріли третього парубка. Він колись пас коней і знайшов дивовижні чоботи. У них можна було ступити просто на воду й іти по ній, наче по твердій стежині. Та недовго тішився знахідкою. Розбійники забрали й чоботи. Мамарига аж зупинився. — Одна торбинка, друга торбинка, тепер ще й чоботи… Схоже, всі ваші речі потрапили до одних рук. — Мабуть, так, — відповіли парубки. Козак примружився. — Тоді час навідатися до тих лісових господарів. Парубки перезирнулися. — До розбійників? — А до кого ж іще? — спокійно відповів Мамарига.

Четверо подорожніх дісталися густого лісу. Мамарига не поспішав. Спершу знайшов сліди, потім помітив прим’яту траву, а далі почув між деревами голоси. За пагорбом стояла розбійницька схованка. — Сидіть тут, — прошепотів козак. — Спочатку треба все роздивитися. Він тихо пробрався ближче. Біля вогнища розбійники сперечалися, кому дістануться дивовижні речі. Один тягнув до себе волосяну торбинку, другий не випускав дротяну, а третій приміряв чоботи. Та ніхто як слід не знав, як користуватися знахідками. Мамарига ледь усміхнувся. — От і добре. Поки вони сваряться, ми думатимемо.

Мамарига не став лізти в бій проти цілої ватаги. Натомість почекав, доки суперечка розбійників стала ще гучнішою, а тоді вийшов із-за дерев. — Чого галасуєте? Розбійники здивувалися такій сміливості. — Ділимо здобич! — То ви до ранку не поділите, — засміявся Мамарига. — Краще перевірте, яка річ найдорожча. Поки розбійники сперечалися, що випробовувати першим, козак непомітно подав знак побратимам. Один підхопив чоботи, другий — волосяну торбинку, третій — дротяну. — А тепер рушаймо! Коли розбійники збагнули, що сталося, четверо друзів уже мчали лісовою стежкою. Гнатися далеко розбійники не наважилися. Так загублені речі повернулися до своїх господарів.

Невдовзі друзі вийшли до великого роздоріжжя. Чотири дороги розбігалися в різні боки. Мамарига дістав три свої мідні гроші. — Ось і все моє багатство. Беріть по одному. — За що? — здивувалися побратими. — Щоб почати нове життя. Парубки не хотіли брати останні гроші козака, та Мамарига наполіг. — Торбинки й чоботи знову ваші. А гріш нехай нагадує, що ми стали побратимами не заради користі. Кожен вибрав свою дорогу. На прощання вони обнялися. Мамаризі залишилася четверта дорога. Грошей у кишені більше не було. Зате на серці було легко.

Минув час. Мамарига багато де побував, та одного дня вирішив: — Цікаво, як живуть мої побратими? І подався їх шукати. Довго їхав, поки побачив добрий двір. Назустріч вийшов господар — той самий перший парубок! Зрадів побратим Мамаризі, запросив до хати, нагодував, розпитав про мандри. А тоді виніс волосяну торбинку. — Забирай її, брате. — Вона ж твоя. — Твій мідний гріш допоміг мені почати все спочатку. Тепер маю господарство й достаток. А тобі ця дивовижна річ у дорозі ще знадобиться. Мамарига прийняв подарунок. Бо від щирого друга дар приймають із вдячністю.

Знайшов Мамарига й другого побратима. Той теж жив добре й зустрів козака як найдорожчого гостя. — Візьми дротяну торбинку, — сказав він. — Колись ти допоміг мені, тепер нехай вона допоможе тобі. У третього побратима Мамарига гостював ще кілька днів. На прощання господар виніс ті самі дивовижні чоботи. — Мені вже не треба переходити моря й річки. А ти мандрівник. Бери. Так Мамарига знову мав три дивовижні речі. Та найдорожчими для нього були не вони. Найдорожчим було знати, що троє людей пам’ятають старе добро.

Дорога привела Мамаригу до далекого королівства. Посеред королівського двору ріс величезний старий дуб. Коріння його так міцно вросло в землю, що ніхто не міг ані зрубати дерево, ані викорчувати пень. А казали, що глибоко під корінням сховано давній скарб. Король оголосив: — Хто за одну ніч упорається з дубом і дістане скарб, отримає щедру нагороду. Багато силачів пробували. Жоден не зміг. Мамарига подивився на дуб і сказав: — Спробую. Королівські слуги засміялися. А козак лише поправив вуса. Він знав те, чого не знали вони.

Коли стемніло, Мамарига залишився біля дуба сам. Дістав дротяну торбинку й попросив її взятися до роботи. З’явилися вправні помічники. Застукали сокири, зашурхотіли лопати. Мамарига сидів осторонь і дивився, як робота посувається. До півночі старий дуб уже лежав на землі. Незабаром викорчували й могутнє коріння. А під ним справді знайшли схованку. Уранці король вийшов на подвір’я — та так і зупинився. Дуба немає. Коріння немає. Скарб перед ним. — Оце козак! — тільки й промовив король. Мамарига ж спокійно відповів: — Обіцяв спробувати. От і спробував.

Король дотримав слова й щедро нагородив Мамаригу. А незабаром козак познайомився з королівною. Вона була вродлива й розумна, але звикла до палацу, слуг і багатства. Їй дуже хотілося побачити дивовижні речі Мамариги. Особливо королівну вразив його кінь Гивер — швидкий, сильний і такий тямущий, ніби розумів людську мову. Мамарига з королівною вирушили в дорогу. Козак показав, як волосяна торбинка може накрити частування просто серед степу. Королівна дивувалася: — Ніколи такого не бачила! А Мамарига відповів: — Диво гарне тоді, коли від нього людям користь.

Шлях привів їх до широкої води. Мамарига взув дивовижні чоботи й дістався великого каменя, що виступав над плесом. Разом вони зупинилися там перепочити. Мамарига попросив волосяну торбинку подати вечерю. З’явилося частування. Після довгої дороги козак так утомився, що незабаром заснув. Королівна сиділа поруч і дивилася на чарівні речі. Їй раптом захотілося повернутися до палацу. А ще захотілося забрати дива із собою. Вона довго вагалася. Та зрештою тихенько взяла обидві торбинки, сіла на Гивера й наказала коневі нести її додому. Кінь помчав. А Мамарига залишився спати на камені.

Прокинувся Мамарига — навколо лише вода. Ні королівни. Ні Гивера. Ні двох торбинок. Спершу козак насупився. — От тобі й маєш… Та довго журитися не став. Озирнувся й побачив біля себе чоботи. Королівна поспішала так, що не забрала їх. Мамарига засміявся: — Поки в козака є дорога під ногами, ще нічого не втрачено. Взув чоботи, ступив на воду — і вода втримала його. Крок за кроком Мамарига пішов до берега. Він не знав, як поверне Гивера й торбинки. Але знав інше: спершу треба вибратися зі скрути. А рішення знайдеться дорогою.

За водою починався незнайомий ліс. Мамарига йшов довго й зголоднів. На галявині він побачив кущ із великими запашними ягодами. — Одна ягідка мандрівникові не завадить. З’їв. І раптом відчув на голові щось важке. Помацав — ріг! — Оце так вечеря! З’їв іще одну ягоду — виріс другий ріг. Мамарига сів під деревом і замислився. Плакати не став. Натомість почав шукати інші ягоди. На другому кущі росли маленькі світлі плоди. Скуштував один — один ріг зник. Другий — зник і другий. Козак аж усміхнувся. — А ось це вже може стати в пригоді.

Мамарига назбирав обох видів ягід у різні торбинки. Повернувся до королівського міста, але до палацу одразу не пішов. Переодягнувся мандрівним продавцем і виніс на людну вулицю кошик із великими пахучими ягодами. Новина швидко дісталася палацу. — Незвичайні ягоди привезли! — повідомили королівні. Їй захотілося скуштувати їх першою. Купила ягоди й з’їла одну. На голові виріс ріг. З’їла другу — з’явився ще один. Королівна перелякалася. Палацові лікарі радили одне, друге, третє — нічого не допомагало. А Мамарига тим часом спокійно чекав. Він знав, що незабаром у палаці почнуть шукати того, хто вміє лікувати дивовижні пригоди.

Наступного дня Мамарига змінив одяг і прийшов до палацу вже як мандрівний знавець лісових рослин. — Кажуть, королівні потрібна допомога? Його провели до кімнати. Королівна не впізнала козака. Мамарига оглянув роги й серйозно промовив: — Ліки є. Але спершу треба знати, звідки взялася недуга. Може, останнім часом ви взяли щось чуже? Королівна почервоніла. — Ні… Мамарига похитав головою. — Тоді ліки можуть не подіяти. Королівна помовчала. А потім тихо сказала: — Є кінь. І дві дивовижні торбинки. Вони належать одному козакові. — Де вони? — Кінь у стайні. Торбинки в палаці. Мамарига кивнув. Тепер усе стало на свої місця.

Мамарига попросив привести Гивера й принести обидві торбинки. Коли кінь побачив господаря, радісно заіржав. Тут королівна уважніше придивилася до мандрівного лікаря. — Мамарига?! Козак зняв капелюха. — Він самий. Королівна опустила очі. — Я вчинила недобре. Хотіла забрати дива собі й залишила тебе самого. Пробач. Мамарига не став ані кричати, ані глузувати. — Чуже треба повертати. А обіцянки — пам’ятати. Королівна віддала все, що забрала. Тоді Мамарига дістав маленькі світлі ягоди. — Ось тепер можна й лікувати. Дві ягоди — і роги зникли так само швидко, як з’явилися.

Король дізнався про все й довго розмовляв із дочкою. Королівна сама вийшла до Мамариги. — Тепер я розумію, що дивовижні речі не роблять людину кращою. Я хотіла мати їх усі — й через це втратила твою довіру. Мамарига відповів: — Довіра дорожча за будь-яку торбинку. Королівна попросила дозволити їй виправити свою помилку не словами, а вчинками. Відтоді вона більше не брала чужого й навчилася ділитися тим, що мала. А Мамарига зберіг свої дивовижні речі не заради багатства. Волосяна торбинка годувала тих, хто приходив голодним. Дротяна допомагала там, де людям самим було надто важко. А чоботи не раз переносили козака через широкі ріки.

Минув час. Мамарига знову осідлав Гивера. Король здивувався: — Куди ж тепер? Козак поглянув туди, де за полями синіла далека дорога. — Світ великий. Десь комусь потрібна допомога, а десь на мене чекає нова пригода. Він навідав трьох побратимів. У першого випив кухоль узвару, з другим посидів під старою грушею, з третім згадав їхню давню зустріч біля лугу. І кожному Мамарига сказав: — Добре, що колись наші дороги зійшлися. А потім рушив далі. За плечима лежало чимало пригод. Попереду було ще більше невідомого. Та козак Мамарига не боявся дороги. Бо мав швидкого Гивера, три дивовижні речі, добру пам’ять про побратимів і найголовніше — власну голову на плечах. А для справжнього мандрівника це часом дорожче за найбільший скарб.