Лисичка і глечик

Був теплий літній день. За селом шуміло золоте поле. У полі працювали люди: жали пшеницю, в’язали снопи, сміялися й співали тихі пісеньки. На краю поля стояла стара груша. Під грушею жінка поставила глечик із молочком. — Нехай постоїть у холодочку, — сказала вона. — Потім усі відпочинемо й поп’ємо. Глечик був глиняний, кругленький, із вузьким горлечком.

А тим часом лісовою стежкою бігла Лисичка. Хвостик у неї був пухнастий, лапки легенькі, очі блискучі. Лисичка любила все роздивлятися. Побачить метелика — зупиниться. Почує коника — прислухається. Понюхає квітку — усміхнеться. Раптом Лисичка повела носиком. — Ой, чим це так смачно пахне? Вона тихенько пішла за запахом.

Під старою грушею Лисичка побачила глечик. Вона обійшла його з одного боку. Потім з другого боку. Потім нахилилася й понюхала. — Молочко! — зраділа Лисичка. — Солоденьке, прохолодне! Вона озирнулася навколо. Люди працювали далеко в полі й не бачили її. Лисичка подумала: — Тільки трошечки скуштую. Ніхто й не помітить. Але глечик був не її.

Лисичка просунула мордочку в глечик. Горлечко було вузьке, але носик проліз. — Ох, як смачно! — промуркотіла Лисичка. Вона лизь-лизь язичком. Молочко було прохолодне й солодке. Лисичка так захопилася, що забула про все на світі. Лизь-лизь. Ще трошечки. І ще. А коли молочка майже не стало, Лисичка вирішила витягнути мордочку. Та не вийшло.

Лисичка потягнула голову назад. Глечик тримається. Вона повернулася вліво. Глечик тримається. Повернулася вправо. Глечик знову тримається. — Ой-ой! — сказала Лисичка. — Глечику, відпусти мене! А глечик мовчить. Бо глечики не говорять. Лисичка зробила крок. Глечик — разом із нею. Зробила другий крок. Глечик знову разом із нею.

Лисичка нічого не бачила, бо глечик закривав їй очі. Вона йшла обережно: Туп-туп. Туп-туп. То зачепить лапкою травинку. То наступить на сухий листочок. То спіткнеться об маленький горбочок. — Ех, — зітхнула Лисичка. — Треба було спочатку подумати. Повз неї пролетіла бджілка. — Дз-з-з, — сказала бджілка. — Чуже молочко брати не годиться. Лисичка почервоніла під рудою шерсткою.

Неподалік сидів Зайчик і гриз морквинку. Раптом він почув: Туп-туп. Шурх-шурх. Бум! Зайчик насторожив вушка. — Хто це ходить із глечиком на голові? Він підбіг ближче й побачив Лисичку. — Лисичко, це ти? — Я, — тихо відповіла Лисичка з глечика. — Тільки я тепер нічого не бачу. Зайчик не засміявся. Він сказав: — Треба допомогти.

Зайчик покликав Їжачка. Їжачок покликав Сороку. Сорока покликала Песика з села. Песик прибіг, хвостиком махає. — Гав! Що сталося? Лисичка тихо сказала: — Я знайшла глечик. Хотіла скуштувати молочка. А тепер глечик не знімається. Песик нахилив голову: — Чужий глечик? — Чужий, — прошепотіла Лисичка. Їжачок сказав: — Тоді треба і глечик урятувати, і Лисичці допомогти.

Звірята стали навколо Лисички. Зайчик тримав глечик з одного боку. Песик — з другого. Їжачок підклав м’яку травичку, щоб глечик не впав і не розбився. Сорока злетіла на гілку й сказала: — Тягніть тихенько! Раз. Два. Три. Потягнули обережно. Глечик трохи посунувся. Ще раз потягнули. І раптом: Пух! Мордочка Лисички звільнилася.

Лисичка сіла на траву. Носик у неї був мокрий від молочка, а вушка опустилися. — Дякую вам, — сказала вона. — Я сама винна. Побачила чуже й не спитала. Зайчик лагідно відповів: — Добре, що ти це зрозуміла. Песик понюхав глечик. — Глечик цілий. Треба повернути його людям. Лисичка кивнула. — Я поверну. І скажу правду.

Лисичка низенько вклонилася. — Я запам’ятала. Жінка налила в маленьку мисочку трішки водички. — Ось, напийся. А молочко наступного разу проси, не бери потайки. Лисичка подякувала. Зайчик, Їжачок, Сорока й Песик дивилися з-за кущів і раділи, що все закінчилося добре. Відтоді Лисичка, коли бачила чужий глечик, кошик чи мисочку, спершу питала: — А можна? І всім у лісі стало спокійніше.