Пан Коцький

Жив собі в одному селі котик. Звали його Коцький. Колись він був дуже прудкий: ловив мишей, стрибав на тин, грівся на сонечку й голосно муркотів біля печі. А тепер Коцький став старенький. Ходив повільніше. Спав довше. І миші вже не дуже його боялися. Одного дня Коцький вийшов із двору та пішов стежкою за село. Йому хотілося тиші, м’якої трави й теплого сонечка.

Ішов Коцький повільно-повільно. Повз городи. Повз соняшники. Повз калину біля тину. А далі починався ліс. У лісі було прохолодно й зелено. Пташки співали, листочки шелестіли, а на стежці лежали соснові шишки. Коцький сів під кущем і зітхнув: — Мур-р… От би знайти тихе місце. Він не був страшний. Він був просто старенький, втомлений і трохи розгублений.

Тут із-за кущів вийшла Лисичка. Руда, чепурна, з пухнастим хвостом. Побачила вона Коцького й здивувалася. — Ой, хто це такий поважний сидить у лісі? Коцький примружив очі. — Я Коцький. Лисичка ніколи не бачила такого кота зблизька. Вуса довгі, очі блискучі, кігтики гострі, хвіст поважний. — То ти, мабуть, пан Коцький? — спитала Лисичка. Коцький позіхнув: — Мур. Можна й так.

Лисичка запросила Коцького до своєї хатинки. Хатинка стояла між берізками. Біля порога росли гриби, у віконці висіли маленькі фіранки, а на лавці лежала тепла подушка. — Сідай, пане Коцький, відпочивай, — сказала Лисичка. Коцький заліз на подушку, скрутився клубочком і замуркотів: — Мур-р-р. Лисичка подумала: — Який поважний гість! Треба всім сказати, що в мене тепер живе пан Коцький.

Побігла Лисичка лісом. Зустріла Зайчика. — Зайчику, ти чув? У мене живе пан Коцький! — А хто він такий? — спитав Зайчик. — Дуже поважний, — сказала Лисичка. — Вуса довгі, очі блискучі, голос грізний. Зайчик розкрив очі. Побіг далі й розповів Вовкові: — У Лисички живе страшенно поважний пан Коцький! Вовк розповів Кабанові. Кабан розповів Ведмедеві. І скоро весь ліс говорив тільки про пана Коцького.

Зібралися звірі на галявині. Зайчик тремтить, але цікавиться. Вовк чухає потилицю. Кабан сопе. Ведмідь сидить на пеньку й думає. — Треба подивитися, хто такий пан Коцький, — сказав Ведмідь. — А якщо він страшний? — прошепотів Зайчик. — Може, краще запросити його на обід? — запропонував Кабан. — Тоді й побачимо. Звірі погодилися. Вирішили приготувати частування й покликати Лисичку з паном Коцьким.

Звірі накрили стіл на галявині. Ведмідь приніс мед. Кабан приніс жолуді й яблука. Вовк приніс грибів у кошику. Зайчик приніс моркву та капустяний листок. Усе поставили на великий пень. А самі сховалися за кущами. — Подивимося здалеку, — прошепотів Зайчик. — Так безпечніше, — сказав Вовк. І всі стали чекати.

Лисичка йде попереду. Коцький іде за нею поважно, бо швидко ходити вже не любить. Вуса ворушаться. Хвіст піднятий. Очі блищать. Коцький побачив стіл на пеньку й дуже зрадів. — Мур-р, — сказав він. — Оце добре. Звірі за кущами затамували подих. — Чуєте? Він ричить! — прошепотів Вовк. — Я ж казав, поважний, — прошепотів Зайчик. А Коцький просто муркотів від голоду.

Коцький підійшов до частування. Понюхав мед. Понюхав яблуко. Понюхав гриби. А потім побачив мишку, яка пробігла біля пенька. Коцький забув про старість і раптом підскочив. — Няв! Звірі за кущами підстрибнули. Зайчик аж присів. Вовк сховав носа. Кабан зробив крок назад. Ведмідь широко розплющив очі. — Ой, який голос! — прошепотіли звірі. А Коцький знову сів і спокійно облизав лапку.

Звірі так злякалися несподіваного “няв”, що почали тікати. Зайчик — у траву. Вовк — за ялинку. Кабан — у кущі. Ведмідь поліз на дерево, хоча дерево було невисоке. Лисичка побачила це й здивувалася. — Чого ви тікаєте? А Коцький навіть не зрозумів, що сталося. Він сидів біля пенька й думав: — Дивні тут звірі. Обід приготували, а самі поховалися.

Лисичка підійшла до кущів і сказала: — Звірі, не бійтеся. Пан Коцький нікого не лякає. Він просто котик. Зайчик визирнув першим. — Просто котик? — Так, — сказала Лисичка. — Старенький, втомлений, але добрий. Коцький позіхнув: — Мур. Я не страшний. Я тільки мишей не люблю. Вовк вийшов з-за ялинки. Кабан виліз із кущів. Ведмідь обережно зліз із дерева. Усім стало трохи смішно.

Звірі сіли навколо пенька. Тепер уже ніхто не ховався. Зайчик дав Коцькому морквяний листочок. Ведмідь посунув ближче мед. Кабан поклав яблуко. Вовк ніяково сказав: — Ми думали, ти дуже страшний. Коцький примружив очі й муркнув: — Чутки часто більші за правду. Лисичка засміялася: — Оце так пан Коцький! І всі засміялися разом. Не зі злості, а по-доброму.

Відтоді Коцький часто сидів біля Лисиччиної хатинки на теплому пеньку. Звірі вже не боялися його. Зайчик приносив новини. Ведмідь приносив мед. Кабан приносив яблука. Вовк іноді приносив кошик грибів. А Коцький розповідав, як колись жив у селі, грівся біля печі й ганяв мишей. І якщо в лісі хтось починав лякатися чуток, Зайчик казав: — Спершу познайомся, а тоді вже бійся. Може, це просто добрий котик.