Вовк та семеро козенят

Жила на узліссі коза із сімома козенятами. Щоранку вона ходила на луки по свіжу траву, а козенята залишалися вдома. Одного дня мама покликала їх до дверей. — Поки мене немає, тримайте засув міцно. Вовк ходить поблизу й може прикинутися ким завгодно. Мій голос тоненький, а лапи білі. Якщо почуєте грубий голос або побачите чорну лапу — не відчиняйте. Козенята пообіцяли бути уважними. Мама вийшла на стежку й на прощання проспівала свою звичну пісеньку: — Козенята, відчиняйте! Мама йде, мене стрічайте! За ліщиною причаївся вовк. Він почув кожне слово.

Щойно коза зникла між деревами, вовк підійшов до хати й загримав у двері. — Козенята, відчиняйте! Мама йде, мене стрічайте! — прогарчав він. Найстарше козеня вже ступило до засува, та сестричка торкнула його плеча. — Почекай. У мами голос дзвенить, а тут хтось гарчить. — Ти не наша мама! — гукнули козенята разом. Вовк постояв, послухав тишу за дверима й подався геть. Козенята зітхнули. Найменше навіть пирхнуло зі сміху: таким незграбним видався той спів. Але вовк далеко не пішов. Сів під деревом і почав тренуватися: спершу пищав, тоді наспівував, доки голос не став схожий на мамин.

Невдовзі вовк повернувся. Цього разу він заспівав тоненько, майже як коза. Козенята перезирнулися. — Може, це справді мама? — прошепотіло одне. — Покажи лапу у віконце! — попросило найстарше. Вовк підняв лапу. На шибці темніли чорні подушечки й сіре хутро. — У нашої мами лапи білі! — вигукнули козенята. Засув залишився на місці. Вовк сердито тупнув, та двері не піддалися. Він помітив неподалік млин: на подвір’ї стояв відкритий мішок із борошном. Вовк умочив у нього передню лапу. Тепер вона стала білою, а на землі за ним залишався світлий слід.

Утретє вовк заспівав мамину пісеньку зовсім ніжно. У віконці з’явилася біла лапа. Козенята послухали, подивилися й відсунули засув. Двері розчинилися — на порозі стояв вовк! Козенята кинулися врозтіч. Одне залізло під ліжко, друге сховалося за піччю, ще одне — в шафі. Найменше втиснулося в дерев’яний годинник, що стояв у кутку. Вовк обшукав хату. Шістьох козенят знайшов і посадив у великий мішок: хотів віднести їх до свого лігва. А з годинника не почув ані звуку й подумав, що всіх упіймав. Він затягнув мішок мотузкою та вийшов. У хаті знову стало тихо. Лише серце найменшого козеняти стукало швидше за годинник.

Повернулася мама-коза. Двері були прочинені, речі перекинуті. Вона покликала дітей раз, удруге — ніхто не озвався. Тоді з годинника визирнуло найменше козеня. — Мамо, це був вовк! Він забрав усіх у мішку. Я бачив, куди він пішов. Мама обійняла малого, а тоді помітила на порозі борошно. Білий слід тягнувся через подвір’я до лісової стежки. — Він вибілив лапу, щоб вас обдурити, — сказала вона. — Ходімо. Може, ще наздоженемо. Коза взяла з полиці ножиці, голку й нитку та разом із найменшим козеням пішла за слідом.

Білий слід привів їх на галявину. Важкий мішок стомив вовка: він приліг під старим дубом і заснув. Мішок лежав поряд. Усередині щось заворушилося. — Мамо? — долинуло з мішка ледь чутно. Коза приклала палець до губ, щоб усі мовчали. Обережно відтягнула бік мішка й розрізала тканину ножицями. Шестеро козенят вибралися назовні — налякані, але цілі. Мама швидко порахувала їх: раз, два, три, чотири, п’ять, шість. І найменше поруч — семеро! — Додому, тихенько, — прошепотіла вона. Щоб вовк не помітив порожнього мішка й не кинувся за ними одразу, коза поклала всередину кілька каменів і швидко зашила розріз. Тоді всі рушили стежкою до хати.

Вовк прокинувся від гуркоту дятла. Потягнувся по мішок, підняв його — і здивувався. — Ого! Які ж вони важкі! Він закинув мішок на плече, пройшов кілька кроків і спіткнувся. Ізсередини щось голосно загриміло. Вовк розв’язав мотузку й побачив каміння. — Ох, коза мене випередила! Вовк кинувся до хатини, та там уже були зачинені двері. Усередині горіло світло. Козенята сиділи біля мами, а засув тримався міцно. Вовк потупцяв на ґанку, зрозумів, що цього разу нікого не обдурить, і пішов у ліс.

Коза напоїла козенят теплим молоком і присіла поруч. Найменше розповіло, як страшно було сидіти в годиннику. Інші пригадали мішок і те, як упізнали мамин шепіт під дубом. — Ми ж перевірили і голос, і лапу, — зітхнуло найстарше козеня. — Перевірили, — відповіла мама. — І ви двічі не відчинили вовкові. Він дуже хитрував, тому обдурив вас утретє. Ви в цьому не винні. Вона обійняла дітей і показала на вікно, крізь яке було видно всю стежку. — Відтепер спершу дивіться, хто прийшов. Якщо не бачите мене цілком або маєте хоч найменший сумнів — залишайте двері зачиненими. Я зачекаю біля вікна, поки ви мене впізнаєте. Козенята притулилися до мами. За вікном шелестіло листя, а в хаті знову були всі семеро.