Як Концуфіт дістав сонце і місяць

В одному краї цісар звів великий замок. Майстри розписали стіни птахами, деревами й далекими горами. Гості ходили залами та казали, що кращого замку не бачили. Прийшов подивитися й хлопець на прізвисько Концуфіт. Він довго розглядав розписи, а тоді зупинився перед порожньою нішею. — Тут бракує сонця і місяця, — сказав він. — Я чув, що за Червоним морем, на Скляній горі живе чаклунка Гинджі-баба. Вона тримає сонце й місяць у двох скляних скриньках. Як вони потрапили до неї, я не знаю. Цісар здивувався: — Зможеш привезти їх сюди? — Самому не впоратися. Дай нам трьох коней і гроші на дорогу. Мої два брати підуть зі мною. Цісар погодився й дав братам усе, що вони просили. А ще пообіцяв: якщо Концуфіт привезе скриньки, він віддасть за нього свою молодшу доньку. Концуфіт прийняв цю обіцянку, і троє братів рушили в дорогу.

Троє братів їхали весь день. Надвечір дорогу їм перегородив мідний міст. Концуфіт помітив сліди великих пазурів на дошках. — Тут хтось виходить уночі, — сказав він. — Ви відпочиньте, а я постережу. Він обережно підняв три дошки й сховався під мостом. Уночі затупотів триголовий шаркань. — Хто порушив мій міст? — загримів він. Концуфіт вийшов назустріч. Шаркань кинувся на нього всіма трьома головами. Парубок ухилився від зубів, ударив мечем, і почалася справжня нічна битва. Аж під ранок Концуфіт здолав шарканя. Мідний міст був вільний. Уранці брати полагодили дошки. Тепер вони знали: попереду можуть бути й інші вартові.

Наступного вечора брати побачили срібний міст. На ньому лежали сліди ще більших пазурів. — Сьогодні вартуватимемо разом, — запропонували брати. — Будьте напоготові на березі, — відповів Концуфіт. — Якщо покличу, приходьте. Він підняв шість дощок і сховався під мостом. Опівночі з’явився шестиголовий шаркань. Його шість пар очей шукали порушника, але в темряві під мостом нічого не побачили. Концуфіт вискочив із-під мосту, і шаркань кинувся на нього. Брати чули гуркіт, та дотримали слова й берегли коней: Концуфіт не кликав їх, поки міг битися сам. До світанку він здолав і другого шарканя. Тоді брати швидко забрали речі та рушили далі.

Третій міст виблискував золотом. Концуфіт підняв дванадцять дощок і почув за собою кроки братів. — Цього разу ми тебе не залишимо, — сказали вони. Уночі прийшов величезний дванадцятиголовий шаркань — чоловік Гинджі-баби й батько двох попередніх шарканів. Побачивши сліди бою на мостах, він зрозумів, хто стоїть перед ним, і кинувся на Концуфіта. Вони зійшлися посеред мосту. Шаркань схопив парубка й так ударив об землю, що той по кісточки загруз у ній. Концуфіт вирвався, підняв шарканя та вдарив об землю у відповідь. Тепер уже чудовисько загрузло по коліна, та все ще боролося. Двоє братів не стали чекати поклику. Вони вискочили з укриття, і втрьох брати здолали шарканя. Золотий міст став вільним, і шлях до Червоного моря відкрився. — Якби ви не прийшли, я б не переміг, — сказав Концуфіт.

За золотим мостом починалося Червоне море. Хвилі билися об скелі, а човна поблизу не було. — Ви зачекайте тут, — попросив Концуфіт братів. — Я знайду дорогу до скриньок і повернуся. Він умів змінювати подобу. Обернувся псом, стрибнув у воду й переплив море. На протилежному березі знову став парубком. Перед ним піднімалася Скляна гора. Її схили були такі гладкі, що черевик ковзав із кожним кроком. Концуфіт обернувся котом. Кігтями чіплявся за найменші виступи й дістався вершини. Там стояла хижа Гинджі-баби. Концуфіт зазирнув у вікно: господині не було. Усередині на полиці світилися дві скляні скриньки — одна золотавим, друга срібним світлом.

У хижі були дві невістки Гинджі-баби — дружини шарканів, яких брати зустріли на перших мостах. На полиці за їхніми спинами стояли дві скляні скриньки: в одній сяяло сонце, у другій — місяць. Світло проходило крізь скло й освітлювало всю хижу. — Не чіпай їх! — гукнули жінки, коли Концуфіт підійшов до полиці. Вони спробували перегородити йому шлях, та не змогли його зупинити. Концуфіт поклав скриньки в дорожню торбу й спустився з гори. Сутеніло. Він перекинув торбу через плече, знову став псом, переплив море й покликав братів. А вранці Гинджі-баба повернулася з пошуків своїх синів і чоловіка. Побачила порожню полицю, знайшла сліди котячих лап на горі й кинулася навздогін. Тепер вона знала, хто пройшов три мости.

Брати поспішали додому, коли біля дороги з’явилася криниця. Вода в ній блищала й здавалася дуже холодною. Концуфіт мав дар передчувати чари, тож одразу насторожився. — Пийте, — ніби прошепотіло з глибини. Брати цілий день були в дорозі й потягнулися до відра. Концуфіт зупинив їх. — Спершу подивімося, чи справжня це вода. Він ударив мечем по воді. Криниця здригнулася, і замість води перед ними постала Гинджі-баба. Від удару вона похитнулася, але втекла між деревами. — Ти знову мене впізнав! — Ця вода була Гинджі-бабою. Якби ви напилися, потрапили б у її пастку, — сказав Концуфіт братам. Брати знайшли справжній струмок і лише тоді напоїли коней.

Наступного дня братам дуже захотілося їсти. На узбіччі раптом виросла велика пахуча ягода. — Хоч шматочок, — попросив один із братів. Концуфіт знову відчув чари. Він ударив мечем по знахідці. Ягода зникла, а на її місці вдруге з’явилася Гинджі-баба. Вона знову не змогла зупинити братів і сховалася в лісі. Ще через день на їхньому шляху стояла груша, вся в стиглих плодах. Концуфіт пам’ятав про криницю та ягоду. — Чекайте. Це не звичайне дерево. Концуфіт відчув, що Гинджі-баба сховалася в груші. Він ударив мечем по стовбуру. Дерево обернулося Гинджі-бабою, яка й цього разу не змогла обдурити парубка. Концуфіт остаточно здолав її, і погоня скінчилася. Брати повезли скриньки далі.

На роздоріжжі брати зустріли старого мандрівника. Вони поділилися з ним хлібом і дали кілька монет на дорогу. — Дякую, — сказав мандрівник. — Попереду росте маленька дика яблуня. На ній сидить Руком’ять: сам заввишки з лікоть, а руками може дістати за сім миль. Уклоніться йому, як проїжджатимете повз. Брати посміхнулися. Після шарканів їм не вірилося, що маленький чоловічок може їх зупинити. Біля яблуні вони побачили крихітну постать із довгою бородою. Руком’ять чекав на їхній уклін, та брати тільки пришпорили коней. Коли від’їхали вже на сім миль, позаду затріщали гілки. Руком’ять одним стрибком наздогнав вершників. Концуфіт притис скриньки до грудей, а брати загородили дорогу кіньми. Та руки Руком’ятя перекинулися через них, міцно схопили обидві скриньки й вирвали їх із Концуфітових рук. За мить він уже стояв далеко попереду. Наздогнати його коні не могли. — Нас попереджали, — зітхнув Концуфіт. — А ми не послухали.

Концуфіт спішився й заговорив до Руком’ятя без насмішки: — Поверни, будь ласка, скриньки. Ми пройшли по них довгу дорогу. — Я давно хочу взяти за дружину доньку цісаря Злотокрилика, — відповів Руком’ять. — Приведіть її до мене, тоді віддам вам сонце й місяць. — Ти не маєш права відбирати те, що ми принесли, — сказав Концуфіт. — А я вже відняв, — відказав Руком’ять і сховав скриньки. Брати не могли здолати його силою. Довелося їхати до Злотокрилика й передати вимогу. Брати знову рушили в сімдесят сьомий край. Їм було прикро повертатися назад, але тепер вони знали, де лежать сонце й місяць і що треба зробити, аби забрати їх.

Край дороги хтось орав поле. За кожною борозною чоловік озивався: — Знову голодний! — Хто ти? — спитали брати. — Мене звуть Голод. Скільки не їм, усе мало. — Ходи з нами, — запропонував Концуфіт. — Може, трапиться справа саме для тебе. Далі вони побачили чоловіка біля семи вогнищ. Він сидів у семи кожухах і все одно тремтів. — Я Мороз, — сказав незнайомець. — Ніяк не зігріюся. Брати розповіли, куди йдуть. Мороз узяв із собою кожухи й приєднався. Концуфіт не знав, чим саме допоможуть нові супутники, та після трьох мостів навчився не судити про чиюсь силу з першого погляду.

Біля високої скелі сидів чоловік, який так пильно дивився вдалечінь, що не помітив подорожніх. — Я Зіркий, — пояснив він. — Бачу дуже далеко, а все здається, що не надивився. Концуфіт запросив його в дорогу. За пагорбом до них приєднався Стрибун: той перескакував струмок туди й назад, бо ніяк не міг настрибатися. Останнім вони зустріли Метальника. Він кидав камінці в старий пень і щоразу влучав у найменшу тріщину. — Ходімо разом, — сказав Концуфіт. — Попереду замок Злотокрилика. Тепер із трьома братами йшли п’ятеро помічників: Голод, Мороз, Зіркий, Стрибун і Метальник. Кожен був дивакуватий, але ніхто не йшов позаду сам.

Цісар Злотокрилик був віщуном: він уже знав, навіщо прийшли брати. І все-таки вислухав Концуфіта у великій залі. — Руком’ять забрав у нас сонце й місяць, — сказав парубок. — Він поверне скриньки, якщо ми привеземо до нього твою доньку за дружину. Злотокрилик не хотів віддавати царівну Руком’ятеві. Та відразу відмовити гостям теж не міг: вони здолали довгу дорогу й тепер просили його допомоги. — Для доньки шиють весільне вбрання, — сказав цісар. — Сім років тому його замовили, а рік тому послали по нього жінку. Її досі немає. Привезете вбрання — віддам доньку. Концуфіт зрозумів: цісар тягне час. Він покликав помічників.

Зіркий піднявся на башту й подивився за далекі пагорби. — Бачу жінку з вбранням! Вона йде так повільно, що сама скоро не повернеться. Стрибун трьома стрибками наздогнав її, узяв пакунок і рушив назад. Жінка покликала: — Стривай! Сядь хоч на хвилину, перепочинь. Стрибун сів під деревом і заснув. Жінка хотіла сама принести вбрання до замку: забрала пакунок, підклала йому під голову кінську кістку замість подушки та пішла собі далі. У замку чекали й не могли дочекатися. Зіркий знову подивився вдалечінь і побачив сплячого товариша. Тоді Метальник кинув камінь так влучно, що вибив кістку з-під Стрибунової голови. Той прокинувся, одним стрибком наздогнав жінку й повернув вбрання. — Ось, цісарю, — сказав Концуфіт. — Тепер виконай свою обіцянку.

Злотокрилик побачив вбрання, та все одно не хотів віддавати доньку. — Тоді переночуйте в залізній печі, — наказав він. — Я розпалю її так, що стіни засяють від жару. Концуфіт глянув на Мороза. Той не злякався: біля семи вогнищ він усе життя мерз. Коли цісареві слуги зачинили піч, Мороз став посередині й глибоко вдихнув. Жар почав спадати. До ранку залізні стіни вкрилися інеєм, а подорожні тулилися один до одного, щоб зігрітися. Цісар відчинив двері й побачив їх живих. Піч стала крижаною. Він не знав, що ще вигадати, але знову поставив умову.

— Нехай ви й вийшли з печі, але доньку віддам тільки тоді, коли з’їсте всі страви, які я накажу приготувати з моїх запасів, — мовив Злотокрилик. Кухарі пекли хліб, варили кашу, готували м’ясо й несли до зали страву за стравою. Столи гнулися під мисками. Цісар був певен, що восьмеро мандрівників не впораються. Тоді вперед вийшов Голод. Він їв, а кухарі все несли й несли. Порожніли казани, кошики та комори. Нарешті не лишилося нічого з того, що цісар наказав подати. Злотокрилик побачив, що програв і третє випробування. Він вивів доньку до братів і сказав: — Я дав слово. Вирушай із ними. Царівна почула про Руком’ятя й про скриньки від самого Концуфіта. Вона не раділа дорозі до незнайомця, та цісар уже не відступив від своєї обіцянки.

На зворотному шляху п’ятеро помічників подякували Концуфітові й розійшлися кожен своїм шляхом. Біля дикої яблуні брати зупинили коней. Руком’ять спустився з гілки й побачив царівну Злотокрилика. — Ми привезли її, як ти вимагав, — сказав Концуфіт. — Віддавай скриньки. Руком’ять тримав їх високо над головою, щоб ніхто не вихопив. Царівна підійшла до нього, а Концуфіт дочекався, поки Руком’ять поставив обидві скриньки на землю. Тільки тоді брати взяли їх назад. Руком’ять повів царівну до свого дому. Брати ж поїхали до цісаря із сонцем і місяцем. Так завершився обмін, якого Руком’ять домігся силою.

Цісар уже й не сподівався побачити мандрівників. Та одного ранку в двір в’їхали троє братів. Концуфіт поставив скляні скриньки в порожню нішу замку. Золотаве й срібне світло розлилося по розписаних стінах. Тепер мальовані дерева ніби ворушилися від подиху вітру, а гори здавалися ближчими. — Ти виконав те, що обіцяв, — сказав цісар. — Тепер і я виконаю своє слово. Цісар віддав Концуфітові за дружину свою молодшу доньку. У замку справили весілля й велику гостину. Концуфіт покликав братів, бо без них не здолав би золотого мосту, і згадав п’ятьох помічників, без яких не повернув би скриньок. А дві скриньки так і світили у своїй ніші — одна золотаво, друга сріблясто, як і ведеться в казках.