Дідова дочка й бабина дочка

Жили собі дід і баба. У діда була дочка, і в баби була дочка. Обидві вже підросли, та вдачу мали різну.

Дідова дочка бачила роботу сама: підмете біля порога, підв’яже стебло мальви, принесе води. Бабина ж любила, щоб усе було готове, а їй лишалося вибирати найкраще.

Якось дівчата сіли прясти. Дідова дочка крутила веретено, а бабина раз у раз відкладала своє й дивилася у вікно. Коли баба зайшла до хати, її дочка підсунула до себе обидва клубки.

— Ось скільки я напряла!

Дідова дочка підвела очі:

— Один клубок мій. Я цілий ранок над ним працювала.

Дід розглянув клубки: свій дочка перев’язала синьою стрічечкою.

— Чужу працю собі не приписують, — сказав він і повернув клубок.

Бабина дочка насупилася. Їй хотілося похвали, але прясти вона так і не сіла.

За лісом жила господиня, яка брала собі помічниць і вчила їх вести господарство. Дідова дочка давно хотіла повчитися в неї.

— Піду на рік, — сказала вона. — А тоді повернуся додому.

Дід поклав у торбинку хліб, баба дала чистий рушник. На світанку дід провів дочку до широкої лісової стежки.

— Не квапся. Дорога сама виведе до її двору, — мовив він. — А захочеш раніше додому — вертайся. Тут на тебе чекають.

Дочка обійняла батька й пішла.

У торбинці тихенько постукував дерев’яний кухлик. Над головою шелестіло листя, а між деревами вже виднілася сонячна галявина.

Раптом звідти долинув тоненький голос:

— Дівонько-голубонько, зупинися на хвилинку!

Посеред галявини росла яблунька. Біля її стовбура буяла висока трава, а суха гілка зачепилася за молоде гілля.

— Обчисть мене, прибери коло мене, — попросила яблунька. — Я тобі в пригоді стану.

Дівчина поставила торбинку.

— Зараз. Тільки скажи, де болить, щоб я не зачепила живої гілочки.

Вона обережно вийняла суху гілку, вирвала бур’ян біля стовбура й відгорнула траву від молодого пагінця. Яблунька випростала гілля, і крізь нього пробіг сонячний зайчик.

— От тепер легко! — зашелестіла вона.

Дівчина витерла руки рушником, підняла торбинку й пішла далі. Їй було радісно дивитися, як вільно погойдуються зелені листочки.

Невдовзі дівчині захотілося пити. Під ліщиною вона побачила невисоку криничку. На її дашку лежала зламана гілка, а стежечку до неї засипало торішнє листя.

— Дівонько-голубонько, прибери коло мене, — озвалася криничка. — Я тобі в пригоді стану.

Дівчина зняла гілку, зібрала листя й звільнила доріжку. Потім розправила мотузку, яка зачепилася за край цямрини.

— Ось тепер до тебе легко підійти.

Вона опустила відерце. Знизу почулося веселе плюскотіння.

— Напийся з дороги, — сказала криничка.

Вода була прохолодна й смачна. Дівчина наповнила кухлик, повільно випила і повернула відерце на місце. Перш ніж рушити, оглянулася: під ліщиною вже лежала чиста світла стежечка.

За поворотом щось зашурхотіло. Із кущів вибіг песик. На вухах у нього причепилося листя, а пухнастий хвіст був увесь у реп’яхах.

— Дівонько-голубонько, допоможи мені, — попросив він. — Я тобі в пригоді стану.

Дівчина присіла на пеньок.

— Підійди, якщо хочеш. Я вийматиму обережно.

Песик сам поклав хвоста їй на коліна. Вона потроху розплутала шерсть, вийняла реп’яхи й зняла листок з вуха. Найупертіший реп’ях не хотів відчіплюватися, тож дівчина притримала шерсть біля нього, щоб не смикнути.

Нарешті й він упав у траву.

Песик струснувся, закрутив хвостом і побіг колами навколо пенька.

— Оце хвіст! Знову мій!

Дівчина засміялася й помахала йому рукою.

Далі стежка вивела до старої печі. Вона стояла просто неба, під широким навісом. У казковому лісі й таке трапляється.

Піч зітхнула, аж на навісі ворухнулася соломинка.

— Дівонько-голубонько, обмаж мене. Я тобі в пригоді стану.

Дівчина доторкнулася до її боку: піч була холодна. Поряд стояли відро води й миска з глиною.

— Тільки покажи, де треба полагодити.

Піч указала на дві щілинки. Дівчина замісила глину, замазала їх і розрівняла краї. Ще й підмела під навісом, щоб сухе листя не заважало.

— Тепер я знову зможу пекти! — зраділа піч.

Дівчина вимила руки й рушила до диму, що підіймався над деревами. Там, певно, й був двір господині.

Біля хвіртки стояла жінка в білій хустці.

— Добридень! Чи не до мене йдеш?

Дівчина привіталася й розповіла, чого прийшла.

— Помічниця мені потрібна, — відповіла господиня. — Та спершу покажу, кого ми годуємо.

За хатою стояло широке низьке корито. Господиня двічі свиснула. До нього пострибали жабки, побігли ящірки, а з-під каменя виповзли змійки.

Дівчина здивовано притиснула торбинку до себе.

— Не підходь близько, — сказала жінка. — Залишимо їм місце. Це казкові мешканці мого двору.

Вона показала, як готувати для них борошняну юшку.

— Найважливіше — дочекатися, поки охолоне. Їжа має бути ледь теплою. Гаряче їм зашкодить.

Дівчина уважно вислухала й повторила правило, щоб нічого не переплутати.

Першого вечора дівчина приготувала юшку разом із господинею. Відсунула її від вогню, помішала й зачекала. Жінка перевірила, чи вже можна годувати підопічних.

Тоді вони вилили юшку в корито й відійшли на ґанок.

Дівчина двічі свиснула. З-під листя визирнула жабка, за нею з’явилися ящірки. Найменша довго не наважувалася підійти.

— Не поспішай, — тихо сказала дівчина. — Ми почекаємо.

Так минали дні. Вона вчилася пекти хліб, складати дрова й дбати про двір. Дід навідувався з гостинцями, а дочка розповідала йому про своїх незвичайних підопічних.

Пожовкло листя, випав сніг, знову зацвіли дерева. Коли минув рік, дівчина сказала:

— Добре мені у вас. Та вже хочу додому.

Господиня не стала її затримувати.

— Дякую за допомогу. Ти слухала уважно й нікого не залишала голодним.

Вона поставила на віз невелику скриню. Усередині лежали полотно, вишиті рушники й нова тепла хустка.

— Це тобі за рік праці. Вибери коня, який тебе відвезе.

Дівчина вибрала спокійного сірого коника. Господиня запрягла його, а дівчина поклала поруч свою стару торбинку.

Жабки сиділи біля корита, ящірки вигрівалися на камені. Дівчина помахала їм на прощання.

Господиня провела віз до стежки.

— Дорогу пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Спершу піч, потім песик, криничка, а тоді яблунька.

Сірий коник рушив. Колеса м’яко зашурхотіли по сухому листю.

Під навісом пахло свіжими пирогами.

— Дівонько-голубонько, візьми в дорогу! — гукнула піч.

Пироги самі вистрибнули на чистий рушник у возі. Один маленький пиріжок підскочив вище за всіх і вмостився згори.

Дівчина ще сміялася, коли назустріч вибіг песик. Він ніс на стрічці червоне намисто.

— Це тобі за мої реп’яхи!

Вона подякувала й погладила його. Тепер хвіст був гладенький, хоч куди.

Біля кринички стояли кухлик і маленьке барильце.

— Набери чистої води додому, — запропонувала криничка.

А яблунька схилила гілля. На ньому світилися золоті й срібні яблука.

— Я пам’ятаю твої руки, — зашелестіла вона.

Кілька яблук м’яко впали на рушник. Віз поволі покотився до села.

Дід почув колеса й вибіг до хвіртки. Обійняв дочку, а тоді всі разом занесли скриню до хати.

Дівчина поставила пироги на стіл і розповіла про дорогу. Бабина дочка слухала, перебираючи червоні намистинки.

— Я теж хочу таку скриню. І такі яблука!

— Господиня бере помічниць, — відповіла дідова дочка. — Але там треба працювати й уважно слухати.

— Це я вмію, — відмахнулася друга дівчина.

Баба зібрала їй торбинку. Дід провів її тією самою стежкою й розповів, як знайти двір.

Дівчина поспішала. Вона вже уявляла, як повернеться з повним возом. Про рік допомоги думати було не так цікаво, як про золоті яблука.

Яблунька попросила прибрати сухе гілля після вітру.

— Мені ніколи, — відповіла бабина дочка. — Я до господині поспішаю.

Біля кринички вона побачила листя на доріжці, та переступила через нього. Песик попросив вийняти реп’ях з лапи.

— Знайди когось іншого.

Навіть біля печі дівчина не зупинилася.

— Я прийшла по скриню, а не глину місити!

У дворі господиня показала їй корито й пояснила, як готувати юшку.

— Дочекайся, поки охолоне. Якщо сумніваєшся — поклич мене.

— Зрозуміла, — швидко відповіла дівчина.

Вона запам’ятала, що треба двічі свиснути. А навіщо чекати, не стала перепитувати: дуже вже хотілося якнайшвидше скінчити роботу.

Увечері дівчина зварила юшку й одразу вилила в корито. Над ним піднімалася пара.

Вона двічі свиснула. Жабки пострибали ближче, та зупинилися. Ящірки сховалися за камінь.

— Чого ж ви не їсте? — здивувалася дівчина.

Господиня вийшла на її голос і відвела всіх від гарячої юшки.

— Я просила дочекатися, поки охолоне. Гарячою їжею можна обпектися.

Вона перелила юшку в широку миску й почала помішувати.

— Допоможи мені. Нагодуємо їх, коли їжа буде ледь теплою.

Дівчина невдоволено взяла ложку. Їй здавалося, що вона вже все зробила, а тут доведеться чекати й починати знову.

Коли підопічні нарешті поїли, дівчина запитала:

— А скриню ви мені коли дасте?

— За роботу, — відповіла господиня. — Твоя сестра цілий рік допомагала мені й дбала про кожного. Скриня була її заробітком.

— Цілий рік? Я так довго не хочу. Відвезіть мене додому.

Господиня дала їй хліба в дорогу й запрягла коня. На віз дівчина поклала тільки свою торбинку.

На зворотному шляху з-під навісу долинув запах пирогів.

— Дайте й мені гостинців! — гукнула бабина дочка.

— Твоя сестра полагодила мене, — відповіла піч. — Я спекла їй пироги на подяку. А ти навіть не зупинилася.

Пироги залишилися за заслінкою. Дівчина відвернулася, а віз покотився далі.

Біля кринички господиня напоїла коня. Дівчина випила води й озирнулася.

— А де золоте барильце?

— Його я подарувала тій, хто розчистив мою стежку, — озвалася криничка.

На галявині дівчина побачила золоті й срібні яблука. Простягнула руку — а яблунька підняла гілля.

— Твоя сестра звільнила мої гілочки. Їй я й подарувала яблука.

Дівчина сіла у віз і всю решту дороги мовчала. Дуже їй було прикро: стежка та сама, а гостинців немає.

Удома баба вибігла до хвіртки.

— Де скриня? Де намисто? Де яблука?

— Не дали! — відповіла дочка. — Піч усе про допомогу говорить, яблунька свої яблука ховає. А господиня хоче, щоб я цілий рік працювала!

Баба сплеснула руками:

— Мабуть, не пощастило тобі, дочко.

— Дорога тут ні до чого, — сказав дід. — Я обох вас тією самою стежкою провів.

І попросив розповісти все від самого початку. Дочка розповіла, як поспішала повз чужі прохання, як не дочекалася, поки охолоне юшка, і як сама вирішила повернутися.

Дід вислухав і показав на вишитий рушник зі скрині першої дочки.

— Цей рушник вона заробила. А подарунками їй подякували ті, кому вона допомогла.

Бабина дочка насупилася. Їй і далі хотілося золотих яблук, та у своїй торбинці вона знайшла лише хліб на дорогу.

Отак одна дочка повернулася з нагородою за працю й вдячністю за добрі справи. А друга пройшла тією самою стежкою, та чужої нагороди не отримала.