Кирило Кожум’яка

Давним-давно стояв над широким Дніпром славний Київ. На високих пагорбах біліли князівські палати, дзвеніли майстерні, а на торговій площі завжди було людно. Та за темним лісом оселився могутній Змій. Коли він розправляв крила, сонце ховалося за ними, а від важких кроків тремтіла земля. Змій почав вимагати від міста данину. Люди віддавали йому зерно, мед, худобу та коштовності, сподіваючись, що він залишить Київ у спокої. Але Змієві завжди було мало. Одного дня він прилетів просто до князівського двору. — Настала черга твоєї доньки, князю, — прогримів він. Князь схопився за меч, воїни підняли списи, та Змій одним помахом крил відкинув їх назад. Підхопив він князівну й поніс за темний ліс.

Змій привіз князівну до величезної кам’яної печери. За важкими дверима стояли скрині з коштовностями, золоті кубки та речі, відібрані в людей. Але жоден скарб не міг потішити дівчину. Найбільше вона сумувала за батьком і рідним Києвом. Поруч із князівною залишився лише її маленький песик Дружок. Він непомітно пробрався до печери слідом за Змієм і тепер всюди ходив за господинею. — Не плач, Дружку, — шепотіла князівна, гладячи його. — Ми обов’язково знайдемо шлях додому. Змій не тримав дівчину в кайданах. Він був переконаний, що ніхто не наважиться прийти по неї. Та князівна уважно слухала кожне його слово й чекала слушної нагоди.

Якось увечері Змій повернувся до печери дуже задоволений. — Ніхто в усьому світі не може мене перемогти! — вихвалявся він. Князівна зробила вигляд, ніби здивувалася. — Невже немає жодної людини, сильнішої за тебе? Змій розсміявся так голосно, що зі стелі посипався пил. — Є в Києві один чоловік, — нарешті сказав він. — Звуть його Кирило Кожум’яка. Коли він мочить у Дніпрі дванадцять волових шкір, то витягає їх усі разом. — І ти його боїшся? — тихо запитала князівна. — Я нікого не боюся! — заревів Змій. Але його очі на мить забігали. Князівна запам’ятала ім’я могутнього майстра.

Уночі, коли Змій заснув, князівна дістала маленький клаптик полотна. Вуглинкою з печі вона написала батькові: «Шукайте в Києві Кирила Кожум’яку. Лише він може здолати Змія». Потім дівчина загорнула лист у тканину та прив’язала до нашийника Дружка. — Біжи додому, мій вірний друже, — прошепотіла вона. — Знайди батька. Песик лизнув її руку й тихо вислизнув із печери. Він пробіг через темний ліс, подолав круті пагорби та переплив невелику річку. На світанку Дружок дістався до Києва. Князь одразу впізнав песика своєї доньки. Побачивши лист, він прочитав його раз, другий, а потім наказав: — Негайно знайдіть Кирила Кожум’яку!

Кирило жив неподалік від Дніпра у великій дерев’яній майстерні. Був він високий, широкоплечий, із темним волоссям і добрим спокійним обличчям. Поверх вишитої сорочки носив міцний шкіряний фартух. Щодня Кирило обробляв важкі волові шкіри. Він м’яв їх дужими руками, вимочував у воді та розтягував на дерев’яних рамах. Коли майстер розпалював піч, дим здіймався високо над дахом. А коли виходив до Дніпра, то ніс одразу дванадцять важких шкір. Одного разу до них учепився сам Змій, бажаючи перевірити силу Кирила. Кожум’яка лише міцніше стиснув мотузку й витягнув усі шкіри на берег разом зі Змієм. Відтоді чудовисько справді остерігалося могутнього майстра.

До майстерні Кирила прийшли поважні старійшини. Кожум’яка сидів до них спиною та м’яв одразу дванадцять шкір. — Кириле, — сказав найстарший посланець, — князь просить тебе визволити його доньку й захистити Київ. Майстер здригнувся від несподіванки. Дванадцять шкір у його руках розірвалися, наче тонкий папір. Кирило подивився на зіпсовану роботу й засмутився. — Чому ви підкралися так тихо? — запитав він. — Скільки праці тепер пропало! Старійшини вибачалися та обіцяли заплатити за шкіри, але Кирило не погодився йти. Тоді князь послав до нього найсміливіших молодих воїнів. Та й вони повернулися ні з чим.

Князь довго думав, як переконати Кожум’яку. Нарешті один мудрий радник сказав: — Кирило не прагне ні золота, ні слави. Нехай до нього підуть ті, заради кого він має битися. Наступного ранку до майстерні прийшли київські діти. Вони стояли біля дверей мовчки, тримаючись за руки. Найменша дівчинка зробила крок уперед. — Дядьку Кириле, — тихо сказала вона, — захистіть нас, будь ласка. Ми боїмося, що Змій знову прилетить до міста. Кирило подивився на дитячі обличчя й тяжко зітхнув. Він зняв шкіряний фартух і поклав його на лаву. — Гаразд, — відповів Кожум’яка. — Заради вас я піду.

Кирило знав, що бій зі Змієм буде важким. Він попросив принести дванадцять возів конопель і дванадцять бочок смоли. З конопель майстер сплів міцні перевесла, обмотав ними руки, груди та плечі, а зверху вкрив смолою. — Навіщо це? — запитали воїни. — Кігті Змія гострі, — пояснив Кирило. — Смоляна броня захистить мене. Потім Кожум’яка взяв важку булаву та перевірив її на великому камені. Від одного удару камінь розколовся навпіл. Та Кирило не вихвалявся своєю силою. Він мовчки подивився на Київ, затягнув пояс і рушив до лігва Змія. За ним на відстані пішли князь, воїни та багато городян.

Змій почув важкі кроки Кожум’яки ще здалеку. Він виглянув із печери й побачив самотнього богатиря з булавою на плечі. — Навіщо прийшов? — заревів Змій. — Відпусти князівну, поверни людям награбоване й назавжди залиш Київ, — відповів Кирило. Змій розправив величезні крила. — Битися прийшов чи миритися? — Після всього, що ти вчинив, миритися пізно. Кирило наказав князівні відійти до безпечного місця. Дружок радісно підбіг до дівчини. Змій ступив на широку кам’яну галявину, а Кожум’яка міцніше стиснув булаву. Над лісом запала тиша.

Змій кинувся вперед так швидко, що здійняв хмару пилу. Його кігті ковзнули по смоляній броні Кирила, але не змогли її розірвати. Кожум’яка встояв і відступив лише на один крок. — Тепер моя черга, — сказав він. Кирило розмахнувся та вдарив булавою об землю перед Змієм. Від удару галявина здригнулася, а чудовисько відскочило назад. Змій знову кинувся на богатиря. Він намагався збити його хвостом, підхопити крилами та притиснути до каміння. Але Кирило щоразу знаходив опору й підіймався. Довго тривала боротьба. Над галявиною клубочився пил, а на київських пагорбах люди мовчки чекали.

Кирило поступово відтісняв Змія до Дніпра. Від важкого бою смола на його броні почала нагріватися, а конопляні перевесла — диміти. Змій помітив це й зрадів. — Скоро твій захист зникне! — закричав він. Та Кирило не розгубився. Він дістався до берега, ступив у прохолодну воду й швидко охолодив смоляну броню. Змій вирішив, що богатир тікає, і кинувся слідом. Але Кожум’яка вже відновив сили. Коли чудовисько наблизилося, Кирило різко повернувся, ухопив його за крило та перекинув на піщаний берег. Змій уперше відчув справжній страх.

Змій підвівся й востаннє розправив крила. — Я ще не переможений! — заревів він. — Сила без добра завжди програє, — відповів Кирило. Чудовисько кинулося вперед. Кожум’яка ухилився, пропустив Змія повз себе й міцно вдарив булавою об землю біля його лап. Пісок здійнявся високою хвилею. Змій утратив рівновагу та впав. Кирило притиснув його крило до землі. — Обіцяй, що більше ніколи не повернешся до Києва й не скривдиш жодної людини. Змій зрозумів, що не здолає богатиря. Він погодився залишити ці землі та повернути все, що забрав у людей. Кирило відпустив його, і чудовисько зникло за далекими горами.

Коли над Дніпром знову стало тихо, князівна вибігла зі свого сховку. — Ви врятували мене! — радісно вигукнула вона. Дружок кружляв навколо Кирила й весело махав хвостом. Князь підійшов до Кожум’яки та низько вклонився. — Проси будь-яку нагороду: золото, землю чи місце поруч зі мною. Кирило похитав головою. — Мені не потрібне золото. Нехай награбовані скарби повернуть тим, кому вони належали. Люди відчинили змієві скрині й почали роздавати речі їхнім власникам. Князівна подякувала дітям, які переконали Кирила прийти на допомогу. Адже саме їхнє щире прохання пробудило серце богатиря.

Кирило повернувся до Києва не на білому коні й не в золотому вбранні. Він ішов пішки, тримаючи булаву на плечі, а поруч біг веселий Дружок. На вулицях дзвонили дзвони, люди дарували богатиреві квіти й дякували за порятунок. Та наступного ранку Кожум’яка знову відчинив двері своєї майстерні. Він одягнув шкіряний фартух, розпалив піч і взяв до рук нову шкіру. До нього прибігли діти. — Дядьку Кириле, невже ви знову працюватимете? — Звичайно, — усміхнувся богатир. — Сила потрібна не лише в бою. Вона потрібна, щоб чесно працювати, допомагати людям і захищати добро. Відтоді Київ жив спокійно, а ім’я Кирила Кожум’яки люди передавали з покоління в покоління.