Мія і будиночки для іграшок

Мія і будиночки для іграшок [[РОЗДІЛ 1: КІМНАТА ПІСЛЯ ВЕЛИКОЇ ГРИ]] Жила собі маленька дівчинка Мія. Вона була весела, допитлива і трошечки хитренька. Якщо в кімнаті лежала одна подушка, Мія могла за хвилину зробити з неї гору. Якщо поруч стояла коробка з кубиками, вона могла збудувати замок, міст, башту і маленький будиночок для зайчика. А якщо мама казала: “Пограйся тихенько”, то через кілька хвилин із кімнати вже чулося: — Бум! Трам-тарарам! Увага, поїзд їде до казкового міста!

Мія дуже любила свої іграшки. У неї був м’який зайчик, маленька лялька, кольорові кубики, плюшевий ведмедик, машинка, дерев’яна пірамідка, книжечки, звірята і ще багато різних дрібничок, які завжди були дуже потрібні саме зараз. Одного вечора Мія гралася особливо весело. Спочатку вона побудувала з кубиків високу башту. Потім зайчик заліз на башту і став королем. Потім лялька прийшла до зайчика в гості. Потім машинка привезла ведмедика. Потім усі іграшки поїхали на пікнік на килим.

На килимі з’явилися кубики. Біля ліжка лежали книжечки. Під стільчиком сховалася машинка. Біля дверей сидів ведмедик. А посеред кімнати лежала пірамідка, наче маленька кольорова гора. Мама зазирнула в кімнату й усміхнулася. — Ого, Міє, у тебе тут було велике свято? — Так! — радісно сказала Мія. — Усі іграшки гралися. — Тоді тепер час допомогти іграшкам повернутися на місця, — сказала мама. — Скоро ніч.

Мія подивилася на підлогу. Іграшок було багато. Дуже багато. Навіть більше, ніж здавалося хвилину тому. — Я втомилася, — сказала вона і швидко сіла на килим. — Нехай іграшки ще трошки полежать. — Якщо вони залишаться на підлозі, на них можна наступити, — пояснила мама. — А ще їх можна загубити або випадково зламати. — Вони не загубляться, — впевнено сказала Мія. — Вони ж тут. Мама подивилася на машинку, яка майже повністю сховалася під стільчиком. — Ти впевнена?

Мія нахилилася й побачила тільки маленький червоний куточок машинки. — Ну… майже тут, — сказала вона. Мама лагідно торкнулася її плеча. — Прибирання — це не покарання. Це турбота. У кожної іграшки має бути свій будиночок. Мія зітхнула. — Але я не хочу зараз. І вона дуже швидко взяла зайчика, залізла в ліжко й сховалася під ковдрою так, ніби стала маленьким рожевим горбочком.

Мама не сварилася. Вона лише прибрала кілька іграшок з дороги, щоб ніхто не наступив на них уночі, вимкнула світло і поцілувала Мію в чоло. — Добраніч, сонечко. — Добраніч, мамо, — прошепотіла Мія. Але в кімнаті ще залишалося кілька іграшок, які не потрапили до своїх місць. [[РОЗДІЛ 2: МАЛЕНЬКИЙ КУБИК НА ДОРОЗІ]] Уночі Мія прокинулася, бо захотіла водички. У кімнаті було темно, тільки нічник біля ліжка світив м’яким теплим світлом. Мія обережно спустила ніжки з ліжка.

— Я швиденько, — прошепотіла вона зайчику. Вона зробила один крок. Потім другий. А на третьому кроці раптом: — Ой! Під ніжкою опинився маленький кубик. Він був не гострий, але наступити на нього було дуже неприємно. Мія сіла на край ліжка й потерла ніжку. — Кубику, ти чого тут лежиш? — тихенько сказала вона. Кубик, звичайно, нічого не відповів. Але Мія раптом згадала, що ввечері мама казала: “На іграшки можна наступити”.

Вона подивилася на підлогу. У темряві деякі іграшки були майже непомітні. Машинка блищала маленьким коліщатком під стільцем. Книжечка лежала біля дверей. А кубик, через який Мія наступила, був саме там, де вона ходила. “Якби я прибрала його в коробку, він би не лежав на дорозі”, — подумала Мія. Вона взяла кубик і поклала його на стіл. Потім випила водички, повернулася в ліжко й накрилася ковдрою. Але заснути одразу не вийшло. Їй здалося, що десь у кімнаті хтось тихенько зітхнув. — Ох…

Мія широко відкрила очі. — Хто тут? Знову було тихо. Потім дуже-дуже тихенько хтось сказав: — Я не можу знайти свій будиночок. Мія піднялася на ліктях. — Хто це? — Це я, машинка, — почувся маленький голосок з-під стільця. — Я цілий вечір каталася, а тепер застрягла. Мені незручно спати під стільцем. Мія здивувалася. Машинка говорила! — І мені холодно на підлозі, — прошепотіла лялька біля книжок. — А я хочу в кошик, — сказав ведмедик. — Там м’яко.

Мія сіла в ліжку. Її зайчик теж ніби уважно слухав. — Ви що, теж хочете спати? — спитала Мія. — Звичайно, — сказав ведмедик. — Усі після гри втомлюються. — Але ви ж іграшки. — Саме тому нам потрібні свої місця, — пояснила лялька. — Ляльці добре у ліжечку. Кубикам добре в коробці. Книжечкам добре на поличці. Машинці добре в гаражі. — А якщо ви лежите будь-де? — запитала Мія. — Тоді нас важко знайти, — сказала машинка. — А ще на нас можуть наступити, — додав кубик зі столу.

— Або ми можемо зламатися, — тихо сказав ведмедик. Мія задумалася. Вона дуже любила свої іграшки. Їй зовсім не хотілося, щоб вони губилися, ламалися або сумували під стільцем. [[РОЗДІЛ 3: ІГРАШКОВІ БУДИНОЧКИ]] Наступного ранку Мія прокинулася раніше, ніж зазвичай. Вона подивилася на підлогу і відразу згадала нічну розмову. Мама зайшла до кімнати. — Доброго ранку, моя хороша. Як спалося? Мія серйозно подивилася на маму. — Мамо, іграшкам потрібні будиночки. Мама усміхнулася.

— Я теж так думаю. — Машинці не подобається під стільцем. А кубик лежав на дорозі, і я на нього наступила. — Ось бачиш, — сказала мама. — Коли іграшки не на місцях, у кімнаті стає незручно і небезпечно. Мія злізла з ліжка. — А якщо ми зробимо для них будиночки? — Давай, — погодилася мама. — Коробка буде будиночком для кубиків. Поличка — будиночком для книжок. Кошик — будиночком для м’яких іграшок. А машинка може мати маленький гараж біля коробки. Мія плеснула в долоньки.

— І лялька спатиме у своєму ліжечку! — Так, — сказала мама. — Кожна іграшка знатиме, куди їй повертатися. Спочатку Мія взяла кубики. Червоний кубик, синій кубик, жовтий кубик, зелений кубик. Вони стукали один об одного: тук-тук, тук-тук, ніби казали: “Додому, додому!” Коли всі кубики опинилися в коробці, Мія раптом побачила, що на килимі стало більше місця. — Ого, — сказала вона. — Килим знову видно!

Потім вона взяла книжечки. Одна книжечка була біля дверей, інша — біля подушки, третя — під краєчком ковдри. — Книжечки мають стояти на поличці, — сказала Мія. — Бо якщо вони лежать на підлозі, на них можна наступити або пом’яти сторінки. — Правильно, — похвалила мама. Книжечки стали на поличку рівненько, як маленькі друзі в рядочок. Потім Мія знайшла машинку. Вона викотила її з-під стільця. — Бідна машинко, — сказала дівчинка. — Тобі було тісно?

Машинка мовчала, але Мія уявила, що вона радісно блиснула фарами. — Ось твій гараж, — сказала Мія і поставила машинку біля коробки. Потім настала черга м’яких іграшок. Ведмедик пішов у кошик. Зайчик сів біля подушки. Лялька лягла у своє маленьке ліжечко. Кімната змінювалася просто на очах. Там, де раніше був іграшковий лабіринт, знову з’явилася рівна підлога. Двері відкривалися вільно. По кімнаті можна було пройти й не наступити на кубик. А ще стало якось спокійніше. Мія озирнулася.

— Мамо, кімната стала більшою! Мама засміялася. — Вона не стала більшою. Просто тепер у ній порядок. — А порядок робить місце? — здивувалася Мія. — Так. Коли речі лежать на своїх місцях, у кімнаті легше гратися, ходити, знаходити улюблені іграшки й відпочивати. Мія подивилася на кошик, коробку, поличку і лялькове ліжечко. — А іграшкам теж краще? — Думаю, так, — сказала мама. — Вони теж люблять, коли про них дбають. [[РОЗДІЛ 4: ВЕЛИКА ВЕЧІРНЯ ПЕРЕВІРКА]]

Увечері Мія знову гралася. Вона побудувала місто з кубиків, катала машинку, читала зайчику книжку і вкладала ляльку спати. Гра була дуже цікава. Коли мама сказала: — Міє, час готуватися до сну, — дівчинка вже хотіла сказати: “Ще хвилинку”. Але потім вона подивилася на іграшки. Кубики лежали на килимі. Машинка стояла біля ліжка. Книжечка була відкрита. Ведмедик лежав догори лапками. Мія згадала кубик під ніжкою. Згадала машинку під стільцем. Згадала, як добре стало в кімнаті після прибирання.

— Іграшкам теж час спати, — сказала вона. Мама усміхнулася. — Саме так. Мія вирішила зробити вечірню перевірку. — Кубики, додому! Вона швидко зібрала кубики в коробку. — Книжечко, на поличку! Книжечка стала поруч з іншими книжками. — Машинко, в гараж! Машинка поїхала на своє місце. — Ведмедику, в кошик! Ведмедик зручно сів між м’якою подушечкою і маленьким пледом. — Лялечко, у ліжечко! Лялька лягла спати. — Зайчику, ти зі мною, — сказала Мія. — Бо ти мій нічний охоронець.

Зайчик, звичайно, погодився. Мама дивилася на Мію з гордістю. — Ти сьогодні сама дуже добре впоралася. Мія поставила руки в боки, як маленька господиня кімнати. — Бо я тепер знаю. Якщо іграшки не прибирати, на них можна наступити. Вони можуть загубитися. Або зламатися. А якщо прибрати, то кімната чиста, іграшки сплять, а я можу спокійно ходити. — Це дуже правильний висновок, — сказала мама.

Мія залізла в ліжко. Кімната була тиха й затишна. На поличці стояли книжечки. У коробці відпочивали кубики. У кошику спали м’які іграшки. Машинка стояла у своєму гаражі. — Мамо, — прошепотіла Мія, — а іграшки зараз щасливі? — Думаю, дуже, — сказала мама. — Бо вони знають, що ти про них подбала. Мія усміхнулася. — Добраніч, іграшки. І раптом їй здалося, що з коробки тихенько пролунало: — Добраніч, Міє. З полички прошепотіли книжечки: — До завтра. Машинка тихенько сказала:

— Завтра поїдемо знову. Ведмедик у кошику пробурмотів: — Тут м’яко. А зайчик, який лежав поруч із Мією, ніби притиснувся до неї ще ближче. Мія заплющила очі. Їй було спокійно. У кімнаті нічого не заважало. Ніхто не лежав на дорозі. Ніхто не загубився. Кожна іграшка мала своє місце. І тепер Мія знала: прибирати іграшки — це не нудна справа. Це маленька добра турбота. Про кімнату. Про себе. І про друзів-іграшок, які теж хочуть відпочивати після великої гри. А вранці вони знову прокинуться.

І гра почнеться спочатку.