Як вовк гусям грав

Ішов лісом голодний вовк. Принюхувався, зазирав під кущі, та ніде не знаходив поживи. Нарешті вийшов на поле й побачив зграю білих гусей. Гуси помітили вовка. Попереду всіх виступив старий сірий гусак. — Чого тобі треба, вовче? — Хочу вас з’їсти. Цілий день нічого не їв. Гусак подивився на своїх гусей, а тоді сказав: — Перед тим як братися до обіду, заграй нам. Ми востаннє потанцюємо. Вовкові закортіло показати, який він музика. — Танцюйте швидко! — мовив він. Підняв морду, міцно заплющив очі та завив на все поле. Гуси закружляли, загелґотали, замахали крилами. Вовк вив усе голосніше й не бачив, як вони один за одним злетіли в небо. Скінчив свою «музику», розплющив очі — а гуси вже далеко. Лише біле пір’їння кружляє над травою.

Голод нікуди не подівся. Вовк пішов далі й на полі зустрів коня. — Тепер я тебе з’їм, — сказав вовк. — Що ж, — відповів кінь, — тільки спершу перевір мої задні копита. Раптом на них є підкови? Залізо тобі навряд чи смакуватиме. Вовк замислився. Він знав, що підкови роблять із заліза, та ззаду кінських ніг не бачив. Підійшов ближче й нахилив голову, щоб роздивитися. Кінь рвучко штовхнув його задніми ногами. Вовк покотився по траві, а кінь галопом помчав до свого табуна. Коли вовк звівся, у полі вже було порожньо. — І навіщо я надумав перевіряти підкови? — пробурмотів він.

Незабаром вовк побачив лоша. Воно паслося біля стежки й почуло, як зашелестіли кущі. — Я тебе з’їм, — сказав вовк, виходячи з-за гілля. Лоша озирнулося: до коня, що пасся далеко за пагорбом, було не докричатися. Тоді воно мовило: — Спочатку заспівай мені прощальну пісню. У нас так заведено. — Пісню? Це я вмію! — зрадів вовк. Гусям його спів не допоміг, зате цього разу, думав він, лоша стоїть зовсім близько. Вовк заплющив очі й затягнув протяжно-протяжно. А лоша тихенько відступило, тоді чкурнуло за пагорб до коня. Доспівав вовк, розплющив очі — нікого. Лише трава погойдується на стежці.

Вовк сердився на себе, та від того не ставав ситішим. Дорога привела його до високого берега. Унизу, в прохолодному багні, відпочивали дикі свині. — Я вас з’їм! — гукнув вовк згори. Стара свиня підвела голову. Вона бачила крутий схил і помітила, що вовк стоїть на самому краю. — Гаразд, — відповіла вона. — Але спочатку вислухай нас, як священник на сповіді. Стань там, над берегом, а ми по черзі підійдемо. — Та я ж не священник, — розгубився вовк. — Нічого, я підкажу, що робити. Тільки стій і слухай. Вовк залишився на краю й нашорошив вуха. Стара свиня розігналася та штовхнула його в живіт. Вовк скотився вниз по схилу, а свині вибігли з багна й зникли між деревами. Поки він виліз нагору, їх уже не було видно.

Вовк побрів у ліс. Там чоловік рубав дрова й залишив під кущем торбу зі своїм обідом: хлібом і ковбасою. Вовк учув запах, знайшов торбу та поспіхом з’їв хліб. А ковбасу підкинув носом: хотів схопити її просто в повітрі. Та ковбаса зачепилася за високу гілку. Вовк підстрибнув раз, удруге, став на задні лапи — не дістає. Гілка похитується, ковбаса гойдається, а вовк лише дивиться вгору й облизується. Дровосек працював неподалік і ще не знав, що сталося з його обідом.

Сів вовк під кущем і з досади заговорив сам до себе: — Гусям я був музикою — вони полетіли. Коневі взявся підкови перевіряти, ніби коваль, — кінь утік. Лошаті заспівав прощальну пісню, ніби співець, — і лоша втекло. Диких свиней захотів вислухати, ніби священник, — і вони розбіглися. А коли вже знайшов справжню їжу, то ще й ковбасою заходився гратися! Вовк подивився на гілку. Ковбаса висіла так високо, що навіть кінчик хвоста до неї не дотягнувся б. — Отакої, — зітхнув він. — Увесь день чимось іншим займався.

Дровосек почув вовче виття, обернувся й побачив спорожнілу торбу. — Еге, це ти мій обід знайшов! — гукнув чоловік і рушив до куща з поліном у руці. Вовк підскочив. Він так задивився на ковбасу, що не помітив дровосека. Тепер кинувся навтьоки й невдовзі зник поміж деревами. Чоловік зняв ковбасу з гілки та сховав у торбу. А вовк біг лісом і ще довго згадував гусячий танець, кінські підкови, пісню для лошати й стару дику свиню. Усюди його підвела одна звичка: він легко погоджувався на чужу гру, не помічаючи, що відбувається довкола.