Як пес по перець ходив

1-3 років Народні казки для малят (Без персоналізації)

Українська народна жартівлива казка про тварин у короткому переказі для дітей 1–3 років. Цей варіант записав В. Левинський 1901 року в селі Новий Кропивник на Дрогобиччині від О. Свища; згодом його надрукували у збірці Володимира Гнатюка 1916 року. Собаки насправді впізнають одна одну за запахом, а казка вигадує кумедне пояснення їхньої звички обнюхуватися. Один пес іде по перець і обирає для покупки зовсім невдале місце.

Про що ця казка

Пси забули купити перець і послали по нього товариша. Та як донести пекучий перець додому?

Пси зібралися на гостину. Усе купили, а про перець забули. — Хто збігає до крамнички? — запитали вони. — Я збігаю! — гавкнув один пес. — У мене швидкі лапи! Туп-туп-туп! Побіг пес стежкою. У крамничці купив трохи перцю. — Ось і покупка, — зрадів пес. — Тепер додому!

Пес узяв перець у пащу. Та перець пік йому язика й лоскотав ніс. — Апчхи! Як же його нести? Пес озирнувся. Лапи потрібні, щоб бігти. На спині перець не втримається. — Ага! Сховаю під хвіст! Пес притримав перець хвостом і рушив додому. Та під хвостом пекло дедалі дужче. — Ой-ой-ой! — підскочив пес. І помчав щодуху — тільки його й бачили. Куди він подівся, ніхто не знає.

Пси чекали, чекали. А товариш усе не вертався. — Де ж він із нашим перцем? — дивувалися вони. Побачили іншого пса. Підбігли, понюхали. — Не той! Перцем не пахне. Зустріли ще одного. Знову понюхали. — І цей не той! Кажуть, пси й досі обнюхують одне одного: чи не повернувся нарешті той, що побіг по перець?