Котигорошко

Жили колись у білій хатині чоловік і жінка. Мали вони шестеро працьовитих синів та одну доньку Оленку. Якось навесні брати зібралися орати далеку ниву. — А як я знайду вас, коли понесу обід? — запитала Оленка. — Ми прокладемо борозну від самої хати до поля, — відповіли брати. — Іди за нею та не заблукаєш. Запрягли вони волів і рушили. За плугом простяглася рівна темна борозна — через луг і аж до широкого поля. А за тим полем, у густому лісі, жив могутній Змій. Побачив він борозну й задумав недобре. Коли брати відійшли далеко, Змій засипав їхній слід землею та листям, а поруч проклав іншу борозну — просто до свого кам’яного двору.

Опівдні Оленка поклала в кошик паляницю, сир, яблука та глечик узвару. Пішла дівчина за борозною. Спочатку стежка бігла знайомим лугом, але невдовзі повернула до темного лісу. — Дивно, — прошепотіла Оленка. — Брати ніколи не орали в цьому боці. Та іншого сліду вона не бачила, тому пішла далі. Незабаром перед дівчиною з’явилася висока кам’яна брама. Змій вийшов їй назустріч. — Заходь до мого двору, — сказав він. — Тепер залишишся тут. Оленка злякалася, але не заплакала. Вона міцно тримала кошик і думала про те, як повернутися до рідної хатини. Увечері брати прийшли додому голодні. — Хіба Оленка не принесла вам обіду? — стривожилася мати. Тоді брати зрозуміли, що сестра потрапила в біду.

Уранці всі шестеро братів вирушили шукати Оленку. Вони знайшли незнайому борозну, пройшли через ліс і дісталися до кам’яного двору. Оленка побачила братів із високого вікна. — Повертайтеся додому! — гукнула вона. — Змій надзвичайно сильний! Та брати не могли залишити сестру. Невдовзі над лісом зашуміли великі крила. Змій опустився на подвір’я та грізно запитав: — Битися прийшли чи миритися? — Сестру визволяти! — відповіли брати. Вийшли вони на широкий залізний тік. Брати сміливо трималися разом, проте не змогли здолати могутнього Змія. Він замкнув усіх шістьох у глибокій темниці. А батько й мати чекали дітей день, другий, третій. Та ніхто не повертався. Затихла колись весела хатина. Лише вітер ворушив мальви біля вікон.

Одного ранку мати пішла до річки набрати води. Сіла вона під вербою перепочити й побачила, як стежкою котиться кругла зелена горошина. Котиться та й котиться просто до її ніг. Підняла жінка горошину, обмила джерельною водою та з’їла. Минув час, і народився в родині син. Назвали його Котигорошком. Ріс хлопець не по днях, а по годинах. Ще зовсім молодий, а вже міг сам принести з криниці повні відра, підняти важку колоду й допомогти батькові полагодити тин. Якось батько з сином копали криницю і знайшли в землі величезний камінь. Батько пішов покликати сусідів, а Котигорошко сам підняв камінь і відкотив убік. Під ним хлопець побачив великий шматок заліза.

Котигорошко приніс залізо додому й помітив, як сумно мати дивиться на стару дорогу. — Матусю, чому ви з батьком часто журитеся? — запитав хлопець. — Чи були в мене брати та сестра? Батько й мати довго мовчали, а потім розповіли про Оленку, шістьох братів і підступного Змія. — Я піду їх шукати, — рішуче сказав Котигорошко. — Не ходи, сину, — попросила мати. — Шестеро братів не повернулися, а ти один. — Як же залишити рідних у неволі? — відповів хлопець. — Я буду обережним, але неодмінно спробую їх визволити. Відніс Котигорошко знайдене залізо до коваля. — Викуй мені міцну булаву, яка витримає далеку дорогу й важкий бій. Довго палала кузня, дзвеніли молоти, сипалися золоті іскри. Нарешті коваль виніс важку булаву.

Котигорошко вирішив перевірити булаву. Підкинув її високо в небо й попросив батька розбудити його, коли вона повернеться. Довго летіла булава понад хмарами, а коли впала, Котигорошко підставив руку. Від удару булава тріснула. — Ні, ця надто слабка, — сказав хлопець. Коваль зібрав уламки, додав ще заліза й викував нову булаву — більшу та міцнішу. Котигорошко знову підкинув її до неба. Цього разу булава повернулася з гулом, але лише трохи зігнулася, торкнувшись долоні богатиря. — Ось тепер вона мені до снаги! Мати напекла синові паляниць і насипала в торбу сухарів. Батько благословив його в дорогу. Котигорошко попрощався з батьками, поклав булаву на плече й пішов за старою борозною.

Довго йшов Котигорошко через поле та густий ліс, поки не побачив кам’яний двір. Змія вдома не було. У великій світлиці сиділа Оленка. — Добрий день, дівчино, — привітався Котигорошко. — Тікай звідси, добрий молодче! — стривожилася Оленка. — Скоро повернеться Змій. Котигорошко розпитав її про родину. Оленка розповіла, що була єдиною донькою в батька й матері, а шестеро її братів сидять у темниці. Тоді хлопець зрозумів, що перед ним його рідна сестра. — Не бійся, Оленко. Я ваш молодший брат Котигорошко. Прийшов визволити вас. Оленка не могла повірити своїм очам. Раптом над дахом зашуміли крила. — Ховайся! — прошепотіла сестра. — Я прийшов не ховатися, — спокійно відповів Котигорошко й вийшов назустріч Змієві.

Змій опустився посеред двору й одразу помітив незнайомця. — Людським духом пахне! Хто ти такий? — Я Котигорошко. Прийшов визволити своїх братів і сестру. — Битися будемо чи миритися? — запитав Змій. — Після твоїх хитрощів миритися запізно. Вийшли вони на залізний тік. Змій ударив першим, і земля під ногами Котигорошка здригнулася. Та богатир вистояв. Тоді Котигорошко підняв булаву. Першим ударом змусив Змія відступити, другим вибив із його лап силу, а третім повалив на землю. Змій більше не міг нікому зашкодити. Котигорошко забрав у нього ключі, відчинив темницю та знайшов шістьох виснажених братів. — Ви вільні, — сказав він. — А Оленка чекає нагорі. Усі разом вони залишили кам’яний двір і рушили додому.

Дорога була довгою. Після важкого бою Котигорошко приліг відпочити під великим дубом і швидко заснув. Брати дивилися на його могутню булаву й тихо радилися. — Що скажуть люди, коли дізнаються, що ми шестеро не перемогли Змія, а він упорався сам? — мовив старший брат. Замість вдячності в їхніх серцях прокинулася заздрість. Брати обережно прив’язали сплячого Котигорошка міцними лозами до дуба, забрали Оленку й пішли додому. Коли богатир прокинувся, навколо вже сутеніло. Він напружив плечі, розірвав лози й навіть похилив старий дуб. Котигорошко наздогнав братів біля рідної хати. Вони опустили очі, бо зрозуміли, що вчинили негідно. — Я визволив вас не заради слави, — сказав Котигорошко. — Та після такої зради не можу мандрувати разом із вами. Попрощався він із батьками й Оленкою та пішов шукати власну долю.

Іде Котигорошко світом, коли бачить: між двома горами стоїть дужий чоловік і розсуває їх руками. — Що ти робиш? — запитав богатир. — Прокладаю людям шлях. Звуть мене Вернигора. — Ходімо разом шукати щастя! Незабаром вони зустріли чоловіка, який одним рухом виривав із землі сухі дуби. — Я Вернидуб, — представився він. — Розчищаю дорогу крізь старий ліс. Трохи далі біля широкої річки сидів вусатий чоловік. Крутнув він вусом — і вода розступилася, відкривши піщаний брід. — Моє ім’я Крутивус. Так Котигорошко знайшов трьох незвичайних побратимів. Де траплялася гора — допомагав Вернигора. Де шлях заступали дерева — виходив уперед Вернидуб. А через глибокі річки товариство проводив Крутивус. Одного вечора мандрівники побачили в лісі порожню хатину й вирішили там заночувати.

Наступного дня троє побратимів пішли на полювання, а Вернигора залишився готувати обід. Невдовзі у двері постукав маленький дідок із такою довгою бородою, що вона волочилася по землі. Дідок обплутав Вернигору бородою, прив’язав до стовпа, з’їв увесь обід і зник. Вернигора ледве звільнився, але посоромився розповісти товаришам правду. Наступного дня те саме сталося з Вернидубом, а потім — із Крутивусом. На четвертий день у хатині залишився Котигорошко. Коли дідок простягнув до нього бороду, богатир перехопив її, вивів нахабного гостя в ліс і міцно затиснув бороду в розщепленому дубі. — Посидь тут і подумай, чи годиться кривдити господарів та красти їхній обід. Повернувшись із полювання, побратими нарешті зізналися, що сталося з кожним із них. Усі разом вони пішли до дуба, але побачили лише глибокий слід: дідок вирвав дерево з корінням і потягнув за собою.

Побратими пішли за слідом дуба й дісталися до глибокої ями. Її дна не було видно навіть при яскравому сонці. — Хтось має спуститися й дізнатися, куди втік дідок, — сказав Котигорошко. Вернигора зазирнув униз і відступив. Не наважилися спускатися також Вернидуб і Крутивус. — Тоді полізу я, — вирішив Котигорошко. — Сплетіть довгу мотузку й чекайте на мій знак. Довго спускали його побратими, поки ноги богатиря не торкнулися землі. Котигорошко опинився в дивовижному підземному краї. Там росли сріблясті дерева, світилися блакитні квіти, а вдалині стояв золотий палац. У палаці богатир зустрів молоду королівну. — Тікай, добрий молодче, — попросила вона. — Дідок із довгою бородою тримає мене тут у неволі. — Саме його я й шукаю, — відповів Котигорошко. — Покажи мені дорогу.

Королівна провела Котигорошка до великої кам’яної зали. Посеред зали сидів дідок і розплутував скуйовджену бороду. — То це ти затиснув мою бороду в дубі? — сердито запитав він. — Я. А тепер відпусти королівну й більше нікого не кривдь. Дідок не погодився і першим кинувся вперед. Довго вони змагалися. Дідок намагався обплутати богатиря бородою, але Котигорошко спритно ухилявся. Нарешті він ударив булавою об кам’яну підлогу. Зала затремтіла, а дідок упав і втратив свою чаклунську силу. Усі замки на дверях відразу розчинилися. — Ти вільна, — сказав Котигорошко королівні. Вони зібрали три мішки коштовностей, які дідок відібрав у людей, і повернулися до глибокої ями. Спочатку Котигорошко прив’язав до мотузки мішки, потім допоміг підняти королівну. Нарешті настав час підійматися самому.

Котигорошко вже хотів прив’язати мотузку до пояса, але раптом згадав про заздрість своїх братів. «Спершу перевірю побратимів», — подумав він. Богатир прив’язав до мотузки важкий камінь і гукнув: — Підіймайте мене! Вернигора, Вернидуб і Крутивус потягли камінь угору. Та коли він був уже високо, побратими відпустили мотузку. Камінь із гуркотом упав униз. Троє силачів вирішили залишити Котигорошка в підземному світі, а королівну й коштовності забрати собі. — Знову силачі виявилися слабкими перед заздрістю, — сумно промовив Котигорошко. Та він не занепав духом і вирушив шукати інший вихід. Довго йшов підземним краєм. Раптом небо потемніло, здійнявся вітер і посипався великий град. На високому дереві запищали маленькі грифенята. Котигорошко зняв свиту, накрив нею пташенят і захистив їх від негоди.

Коли буря минула, до гнізда прилетів величезний птах Гриф. — Хто врятував моїх дітей? — запитав він. Грифенята показали на Котигорошка. — Проси в мене будь-яку нагороду, — сказав вдячний птах. — Допоможи мені повернутися до сонячного світу. — Дорога далека, але заради тебе я здолаю її. Візьмемо їжу та воду, щоб вистачило на весь політ. Котигорошко наповнив торби хлібом, плодами та джерельною водою. Сів богатир на спину Грифа, і вони злетіли над підземними лісами. Летіли довго. Коли Гриф повертав голову праворуч, Котигорошко давав йому їжу, а коли ліворуч — воду. Перед самим виходом запаси закінчилися. — Потерпи ще трохи, друже, — попросив Котигорошко й віддав птахові останню паляницю, яку беріг із дому. Гриф зібрав усі сили, могутньо змахнув крилами й виніс богатиря на зелену землю під ясне сонце.

Котигорошко подякував Грифові та вирушив шукати королівну. Тим часом Вернигора, Вернидуб і Крутивус привезли її до батьківського палацу. Кожен вихвалявся, що саме він переміг дідка й визволив полонянку. Та королівна мовчала, бо чекала справжнього рятівника. Одного ранку до палацу прийшов Котигорошко з булавою на плечі. Королівна радісно вибігла йому назустріч. — Ось хто визволив мене! — сказала вона батькові. — А ці троє залишили його в підземному світі. Вернигора, Вернидуб і Крутивус опустили голови. Котигорошко не став їм мститися, але наказав повернути все, що вони привласнили, і залишити палац. Незабаром Котигорошко та королівна відсвяткували весілля. А до батьків богатир послав добру звістку, щоб вони більше не хвилювалися за молодшого сина. Так Котигорошко знайшов своє щастя і довів, що найміцніша сила — та, що служить правді, свободі й добру.