Алтын шакек — золота каблучка

Колись у широкій долині жив багатий Чигайбай. Овець у нього було стільки, що за отарами не виднілося пагорбів. Та поділитися з кимось хоч окрайцем хліба він не хотів. Його дружина була іншої вдачі. Вона мріяла про дитину й одного дня сказала:

— Покличмо сусідів до столу. Нехай у нашому домі почують добрі слова. Чигайбай тільки руками сплеснув: шкода йому стало припасів. Тоді жінка дістала гроші, які зберегла сама, приготувала частування й запросила людей. Гості побажали їй щастя та дитячого сміху в домі. А невдовзі в подружжя народився син. Батько любив хлопця, хоча ділитися з людьми так і не навчився.

Минуло багато років. Коли син підріс, Чигайбай дав йому три тисячі ділде — старовинних золотих монет — і послав на базар:

— Купи собі те, що справді захочеш. Біля воріт хлопець побачив величезного пса. Господиня скаржилася, що не може його нагодувати. Юнак віддав за пса тисячу ділде й повів із собою. Трохи далі чоловік продавав чорного кота. Юнак придивився до нього, заплатив другу тисячу й посадив кота на плече. А в кінці ряду стояв чоловік зі змією в кошику. Він сердився на неї за те, що вона вкусила його доньку, і погрожував її вбити. Юнак віддав останню тисячу та обережно забрав кошик.

Увечері хлопець повернувся додому з псом, котом і змією. Чигайбай аж схопився з місця:

— Три тисячі ділде — і жодної коштовності? Іди геть зі своїми тваринами! Мати попросила його отямитися, та батько не поступився. Хлопець вийшов за ворота. Пес ішов поруч, кіт тримався біля ніг, а кошик він ніс так, щоб змію не трясло. Біля підніжжя гори вони зупинилися на ніч. І раптом змія заговорила людським голосом:

— Ти врятував мене. Я — дочка Шаамарана, царя змій. Ходімо до нього, на вершину Талчоку. Кіт муркнув, ніби давно все знав. А пес підвів голову й подивився на далеку вершину.

— Твій пес — Кумайик, — сказала змія. — Лише він зможе донести нас до Талчоку. Та для такого шляху йому потрібна сила. За горою до джерела приходив великий дикий баран — архар. Змія знала, де він з'явиться. Коли архар напився води, вона вжалила його. Звір упав. Юнакові стало шкода архара, та повернути його до життя він не міг. Він відділив місце укусу, щоб отрута не дісталася псові, і нагодував Кумайика м'ясом. Пес спав два дні. На третій підвівся, струснув кошлатою шерстю і вже міг вирушати. Юнак посадив кота на плече, взяв змію в кошик і міцно вхопився за псову шию.

Кумайик біг через кам'яні перевали так швидко, що вітер свистів у вухах. Змія показувала дорогу. Кіт першим помічав вузькі стежки між скелями. Під самою вершиною пес почав кульгати. Він зробив іще кілька кроків і ліг: лапа боліла так, що далі він не міг іти. — Дай йому відпочити, — сказала змія. — Поряд росте цілюща трава. Вона показала рослину з вузьким сріблястим листям. Юнак розтер листя з водою і приклав до лапи. До ранку Кумайик знову ступав рівно. За перевалом відкрився палац. Біля нього росли дерева з достиглими плодами, а в струмках блищала чиста вода. Друзі гостювали там цілий рік, і за цей час юнак побачив чимало див.

Якось Шаамаран покликав юнака до себе.

— Ти не залишив мою дочку в біді, — сказав цар змій. — Вибирай дар: золото, коштовне каміння або те, що попросиш сам. Юнак, який уже встиг побачити палацові дива, вигукнув:

— Я хотів би летіти над горами! Дай мені дракона. Шаамаран похитав головою:

— Колись я довірив дракона іншій людині. Вона лякала ним людей і забирала чуже. Я відібрав дракона й більше нікому його не віддам. Юнак замовк. Він пригадав, як сам злякався батькового гніву, і зрозумів, що така сила справді може завдати біди.

Дочка Шаамарана зустріла юнака біля саду.

— Попроси в батька золоту каблучку, — порадила вона. — Вона виконує прохання того, хто знає, як до неї звернутися. Шаамаран довго дивився на хлопця, а тоді простягнув йому каблучку. Він залишив юнака біля себе на шістдесят днів і навчав розуміти її силу. — Перш ніж просити, подумай, що станеться після твого прохання, — сказав цар. — Дракона я не дав тобі саме через це. Коли настав час іти, юнак попросив у каблучки трохи золота на дорогу. Він подякував Шаамаранові, попрощався зі змією і вирушив далі разом із Кумайиком та котом.

На рівнині юнак зустрів старого пастуха. Той пригостив мандрівників водою і спитав, куди вони прямують.

— Батько вигнав мене з дому, — чесно відповів юнак. — Поки що мені нікуди повертатися. Пастух повів його до своєї дружини. Колись вони втратили дитину, і в їхньому домі вже давно було тихо. Жінка поставила на стіл гарячу їжу, а старий знайшов місце для пса й кота. Юнак лишився з ними. Він допомагав пасти худобу, лагодив огорожу та слухав поради старших. Невдовзі обоє стали називати його сином, а він їх — батьком і матір'ю. Золоту каблучку юнак носив при собі, та не діставав без потреби.

Стара мати служила порадницею в хана. Вона часто розповідала вдома про його розумну дочку, і юнак захотів із нею познайомитися. — Я піду сватати тебе, — сказала мати. — Але хан може поставити умови, яких нам не виконати. За звичаєм вона три дні підмітала біля ханського двору, щоб усі зрозуміли, навіщо прийшла. Хан покликав її й вислухав. Та замість відповіді висунув завдання: біля його дому мала потекти річка, вирости верби, з'явитися озера молока та масла; уночі двір мусив світитися, а ще треба було привести незліченні отари. Порадниця повернулася засмучена.

— Тепер усе пропало, — сказала вона юнакові.

— Не плач, мамо. Спробуємо, — відповів він.

Уночі юнак узяв золоту каблучку й уважно повторив усі ханські вимоги. Він попросив, щоб вода текла, верби давали затінок, світло не сліпило людей, а отари знайшли добру пашу. До ранку біля ханського дому задзюрчала річка. На її берегах виросли верби. Поряд лежали казкові озера молока й масла, у дворі мерехтіло м'яке світло, а за пагорбом паслися отари, яким не було видно кінця. Хан вийшов на поріг і довго мовчав. Нарешті він звелів роздати частину худоби родинам, яким її бракувало. Та хлопцеві здавалося дивним, що хан говорить про весілля, ще не спитавши власної дочки.

— Я виконав твої умови, — сказав юнак ханові. — Але тепер хочу почути її відповідь. Хан покликав дочку. Вона розпитала юнака, звідки взялися річка та отари, і навіщо він прийшов до її батька. Юнак розповів про тварин, дорогу до Талчоку, Шаамарана та каблучку. Не приховав і того, як батько вигнав його з дому. Дівчина слухала уважно.

— Я хочу побачити твоїх друзів і дім, де ти живеш, — сказала вона. — Тоді вирішу. Вона познайомилася зі старими, почухала Кумайика за вухом і засміялася, коли кіт поважно сів поруч. Наступного дня дівчина сама сказала, що згодна на весілля. Лише тоді почалося свято.

Після свята мати раптом засмутилася:

— У нас тісна оселя. Де житимуть молоді й усі їхні гості? Юнак взяв каблучку й попросив дім, у якому вистачить місця старим, молодим, Кумайикові та котові. Уранці на місці маленької хатини стояв просторий будинок із широкими дверима. Поруч залишилися сад і пасовище. Старі запросили в гості хана. Його дочка сама відчинила двері. За столом вистачило місця всім, а Кумайик ліг біля порога — як і належить доброму псові. Юнак згадав матір, яка колись на власні гроші нагодувала цілий двір. Тепер він знав, що попросити в чарівної каблучки. Не ще один палац і не дракона — стіл, за яким завжди знайдеться місце для гостя.